Цьогоріч “Океану Ельзи” виповниться 30 років. Серед засновників культової групи — бас-гітарист Юрко Хусточка, якого меломани знають ще за одним проектом — Esthetic Education. Нині зірка живе у Парижі, де продовжує писати музику, виховує двох дітей і займається волонтерством.
— Юро, ти волонтериш з 2022 року. Що за цей час вдалося зробити, а що — ні?
— Якщо чесно, не люблю говорити на цю тему. Та й не знаю, як це робити. На відміну від музики, чим я не проти похвалитися. Тут же — інша річ. Не йдеться про навішування на себе медальок. Я просто розумію, що є певні речі, якими треба займатися. Поки можеш. Особливо тепер. Оскільки війна триває, з’являється все більше й більше песимістів або людей, у яких закінчилися ресурси — фізичні, моральні, матеріальні. І поступово ти розумієш, що залишається все менше й менше тих, хто продовжує допомагати Україні. Проте мене це, навпаки, ще більше мотивує.
Самокритично дивлюся на те, що зроблено: на жаль, більше не вдалося, ніж вдалося. Хоча чимало все ж реалізовано. Я сімнадцять разів (востаннє у грудні) возив із Франції до Польщі, на кордон з Україною, те, що ми зібрали. Це — генератори, flow-батареї, медичні препарати й засоби. Серед них такі специфічні, наприклад, як степлер для шкіри, про існування якого я навіть не підозрював... Щодня спілкуюся з кимось про ці речі. Ось учора підтвердили ще один проект — мова про хімічні грілки для армії — який треба швиденько реалізувати, поки холодно.
— За два роки, що триває велика війна, серед французів стало більше тих, кому байдуже до України, чи навпаки?
— Думаю, є якась кількість людей, яких ця тема трохи втомила. Проте, якщо п’ятнадцять років тому, ще до всіх революцій, коли я тільки-но переїхав до Франції, для більшості Україна була така собі сіра пляма десь у Східній Європі (тобто ніхто нічого особливо не знав), то в останні два роки наша держава опинилась у топновинах. Надовго. Рано чи пізно це набридає. Така вже людська природа.
Однак французи зробили, роблять і ще зроблять багато. Я відчуваю, що серед простих людей ентузіазм трохи спав, але... Бізнес-структури, скажімо, один фонд, з яким я співпрацюю, не втратили мотивацію. Взагалі. Тобто все триває. Так, їм у якомусь сенсі важко, бо мають свій бізнес, яким треба займатися. А українське питання, воно і вартувало дорого, і часу забирало “дофіга”. Тому вони стараються витримувати баланс. Не все нам вдається, але чимало.
— Скажи, як би ти речення продовжив: “Тепер для мене Росія — це...”?
— Втрачена країна. Надовго. Нинішня трансформація відкидає її кудись дуже далеко. Взагалі на узбіччя. Для мене ця держава стала абсолютно нецікавою. Свого ж часу я часто туди їздив, багато разів виступав, думав, що непогано знаю. Ніколи, правда, не любив Москву. Це для мене — дике місто. Завжди дивувався: як там можна жити? Жах!
Натомість мені більше подобалися сибірські міста, люди в яких видавалися добрими, наївними, простими. І ось ці “добрі” та “прості” люди начепили на себе георгієвську символіку, розвісили вуха, на які їм намотали купу локшини, й перетворились у якихось монстрів. Як можна до цього ставитися нормально — не розумію.... Тому, кажу, втрачена країна.
— Скільки відсотків твого життя сьогодні присвячено музиці?
— Це все хвилеподібно. Ось у мене був період, коли у волонтерських справах настав застій. Нічого не фінансувалося, нічого не вдавалося, нічого не відбувалося. Французи як пішли у серпні відпочивати (в останній місяць літа тут усе зупиняється), так лише восени очуняли від летаргійного сну... Тож цей період я присвятив музиці. Чиню так періодично, бо мені треба хоча б час від часу перемикатися. Це для мене як медитація.
— Восени “Океану Ельзи” виповниться 30 років. З цього приводу “золотий склад” не збереться? Можливо, задля якихось благодійних концертів...
— Ну, я ж не буду збирати “золотий склад” “Океану Ельзи”. Це не моя прерогатива. Якщо Святослав захоче, він звернеться. Наразі ніхто до мене не звертався. До речі, на 25-ліття ми не “возз’єднувалися”, а на 20-річчя, як відомо, виступали на Майдані. Причому це ж не планувалося, а вирішилося за тиждень...
До “червоної дати” в календарі ще залишається час. Звичайно, я хотів би, щоб до осені все закінчилося. І концерт уже був на якомусь стадіоні. Зі мною чи ні, але — без війни. Аби люди могли просто купити квиток і прийти. Не побоюючись, що оголосять повітряну тривогу. Одне слово, щоб в Україну повернулося нормальне життя!