Він сорок років виходить на сцену головного театру країни — імені І. Франка. Встиг переграти чи не всю українську класику: від “Кайдашевої сім’ї” і “Наталки Полтавки” до “Мартина Борулі” та “Хазяїна”. Час від часу Петро Панчук знімається і в кіно, але дуже прискіпливо ставиться до пропозицій режисерів...
— Так, я часто відмовляюся від запрошень, — каже “Експресу” 67-річний лауреат Шевченківської премії. — Не хочу грати у фільмах, де йдеться про вбивства, згвалтування і т. д. Не думаю, що сьогодні це доцільно. Людям у нинішній ситуації, навпаки, потрібна якась віддушина... З крайніх картин, у яких я знімався, можу назвати “Деміурга” і “Героїв”. В останній, до речі, йдеться про ветеранів війни, які опинились у будинку для літніх людей... Іноді ж відкидаю пропозиції кіношників, бо просто не хочеться кудись їхати з рідної Лобачівки на Волині. (Сміється).
— Ви втікаєте туди від столичного шарварку?
— Не знаю, чи тут пасує слово “втеча”. Радше — їдеш до своєї колиски. Я люблю село та землю. Працюю тут на городі (вирощую, в основному, зелень) та у садку. Оце перед нашою розмовою покосив траву, сиджу зараз на веранді, де повідчиняв вікна, та дивлюся на природу. Знаєте, тут я відчуваю, що мені додається сили та енергії…
Крім того, у місцевому клубі відновив сільський театр. (Власне, про нього розповідається у фільмі “Деміург”, який я згадував). З тими людьми, що залишились, пробую інсценізувати оповідання Винниченка “Уміркований та щирий”. Це буде вистава хвилин на 35... А післязавтра знову поїду до Києва — гратиму в “Кайдашевій сім’ї”, що йде на нашій сцені не один рік.
— Рівно сорок літ тому ви прийшли до театру імені I. Франка. Маєте відчуття цього часу?
— Ні. Для мене це — ніби позавчора. За той час було різне. Багато років я грав або в масовці, або епізоди. Лише коли Богдан Ступка став художнім керівником, він дав мені можливість реалізуватися. Причому 70% тих робіт було відзначено (чи принаймні номіновано) потім на театральні або державні премії... Однак сьогодні я знову граю мало.
Втім, особливо тим не переймаюся. Я вже набавився театром. Ні, працюю чесно, але спокійно. Надто не прив’язуюсь, бо розумію — рано чи пізно це “відірветься”. Знаєте, колись один монах мене спитав: “Петре, скільки тобі років?” — “Сорок”, — відповідаю. — “О, треба вже думати про вічність”. Яка там вічність, якщо я ще не настрибався?! Тепер же розумію, що він мав рацію.
— Сьогодні вам — 67, а дружині — 44. Різниця у віці щодалі дається більше взнаки чи, навпаки, згладжується?
— Насправді різниця не тільки у віці, а в усьому. Темпераменті (я більш спокійний), виборі місць (мене тягне до села, а вона хоче і туди, і туди, і туди), цінностях (коли одружувалися, думали, що вони однакові, а досвід показав, що ні), потребах (у нас вони також різні) й т. д. Проте так Богові було угодно, що він дозволив нам стати парою і народити двох дітей — Серафима та Єлизавету.
Додам, що поява на світ доньки була справжнім випробуванням. Адже під час вагітності в дружини стався інсульт. Їй зробили якби трепанацію черепа. Тобто вона перенесла операцію, маючи в лоні дитя. На щастя, Єлизавета народилася здоровенька... Нині їй три роки, а синові — одинадцять. До слова, він грає на блок-флейті. Я ж — на трубі. Навіть тут стараюсь підтримувати форму, бо духовий інструмент потребує постійних занять.
— А це правда, що у селі ви ходите босоніж?
— Так. (Сміється). Навіть у магазин ходжу босий. Ніхто з людей мене не розпитує, чому та навіщо. Для них це вже не новина. Колись же ми їздили з режисером Андрієм Жолдаком Європою (виступали у Франції, Румунії й т. д.) і навіть там я прошкував містом без взуття. Ну, бо я люблю ходити босим!
— Нині ви курсуєте туди-сюди поїздом Київ — Луцьк. А бажання переїхати в рідні пенати на постійно грішним ділом не виникає?
— Звичайно. Я не раз казав рідним, що хочу доживати віку в селі. Навіть у негоду тут прекрасно. Що вже казати про такі сонячні дні, як нині. До речі, на відміну від міста, не чутно й повітряних тривог... Чесно вам скажу: мені тут аніскілечки не нудно. Завжди знайду, чим зайнятися. Така вже я істота. (Усміхається).