Він один із найвідоміших і найдорожчих українських скульпторів. Роботи Олега Пінчука стоять не тільки в Україні, а й за кордоном. З останніх можна згадати Шевченка, що постав у Флоренції. А незабаром у столиці відкриють ще одну оригінальну роботу митця...
— Це концептуальна скульптура, яка складається з дванадцяти кубів, що утворюють Тризуб, — каже “Експресу” 63-літній народний художник України. — Майже чотири роки я займаюся цим проектом і ось невдовзі відбудеться відкриття. Додам, що на нього не витрачено ні копійки державних грошей, на які можна купити дрони чи щось інше для армії. Фінансування відбувалося як за рахунок моїх коштів, так і друзів. Причому вони оплатили сам матеріал ще до початку повномасштабної війни. Потім метал порізали “лазером” і я лише переживав, щоб його не вкрали. (Усміхається).
— Ви живете й працюєте в Києві. Чи звикли вже до регулярних атак на столицю? Принаймні психологічно...
— До цього важко звикнути, але я ставлюся спокійно. Якщо й переживаю, то не за себе, а за рідних та близьких. Так, під час однієї з атак постраждав будинок, де я виріс, тобто квартира моїх батьків. Тоді найбільше перепало дитячому садочку, а в їхній оселі повибивало вікна та двері. Основний же удар вибухової хвилі взяв на себе великий каштан, що 30 років тому посадила моя мама...
Не раз прилітало й у районі, де я живу. То ракета, то безпілотник. Іноді — зовсім поруч, у якихось 200 — 300 метрів. Якось постраждали сусіди знизу, збоку, а я — ні, хоч і живу на останньому поверсі. На щастя, маю броньоване скло й на ніч опускаю жалюзі. Спати ж лягаю, як рекомендують, між двома стінками. Коли оголошують повітряну тривогу, перебираюсь ближче до кутка й починаю писати знайомим: “Як ви?”
— А ваш заміський маєток за ці понад два роки не постраждав?
— Ні. Бог милував. У нашому селі тихо. Та й воно далеко від будь-яких об’єктів, які могли би зацікавити агресора... До слова, не так давно я втратив товариша, який жив по сусідству і до війни часто допомагав по господарству. У їхній бліндаж прилетів снаряд. Йому відірвало ногу та роздробило кістки. До лікарні не довезли... Ховали ж Сергія разом із побратимом із сусіднього села. Людей було дуже багато. Коли їх везли, і молоді, і старі ставали на коліна. Без перебільшення: український народ цінує своїх героїв!
— Кажуть, в одному зі своїх будинків у селі ви хочете оселити сім’ю, що постраждала від атак росіян?
— Так, київську пенсіонерку, в якої син військовий. Будинок — гарний, хоч і невеликий. Останні півтора року там ніхто не жив. Тому його треба трохи “підмарафетити”, тобто побілити, й можна заселятися. Раніше та жінка мешкала на четвертому поверсі, без ліфта, тож підніматися було дуже важко... Тепер вона зможе не тільки подихати свіжим повітрям, а й полежати на травичці. (Усміхається). Хай собі живуть!
— Як би ви речення продовжили: “Тепер Росія для мене назавжди...”?
— Ворог. Для мене, для всіх нас це — ворог. На багато поколінь уперед. Так, як свого часу Німеччина. Пригадую, якось приїжджав до мене звідти товариш — теж художник. І моя теща демонстративно не захотіла з ним розмовляти. Вийшла в іншу кімнату й розплакалась. Річ у тім, що її батько загинув у Другій світовій. Вона виросла без його опіки та допомоги... А скільки нині жінок не дочекалися своїх чоловіків, батьки — дітей, а діти — батьків! Це не забувається, розумієте? Зрештою, війна ще не закінчилася і можлива ескалація.
— Скажіть, де місця вашої сили сьогодні?
— Однозначно — в Україні. Звичайно, життя за кордоном, наприклад, у Швейцарії, було би спокійнішим і безпечнішим, але... Тут я почуваюсь на своїй землі, це по-перше, а по-друге — частиною свого народу. До того ж можу себе реалізувати, а для митця — це дуже важливо. Якщо того немає, людина починає втрачати інтерес до життя, її вже ніщо не тішить, вона закисає, деградує, спивається... Попри повітряні тривоги та інші наші негаразди, я маю сили й енергію вставати зранку й на позитиві творити у майстерні. При цьому молюся, щоб Україна швидше перемогла!