Ця група існує понад тридцять років. На рахунку Мирослава Кувалдіна не один хіт: “Ганджа”, “Нам пороблено”, “Їдемо в Карпати”, “Литовські бляхи” та інші. Додалися до них і нові пісні — набагато серйозніші — створені уже після початку великої війни. Престижні концертні майданчики співак давно проміняв на окопи, бліндажі й укриття...
— У лавах ЗСУ я з 25 лютого 2022 року, — каже “Експресу” молодший сержант Мирослав Кувалдін, який спочатку перебував у 59-й мотопіхотній бригаді, а потім перейшов до “Культурного десанту”. — В армії я не служив (мене свого часу визнали непридатним), війною ніколи не марив, ніяк не готувався і навіть не мав “тривожної валізи”, але... Коли це все почалося, зрозумів, що країні потрібні люди і що я можу чимось допомогти. Мені здається, це єдиний нормальний вибір, який мав зробити чоловік.
— Які нові риси ви відкрили в собі, а про які довелося забути?
— Я собі одразу сказав, що йду, як у монастир. Знаєте, це як стають послушниками. У тебе є тільки служба — і все. Треба забути про своє “я”. Ти намагаєшся бути корисним загальній ідеї — більшій, ніж ти сам. І в цьому щось є. Іноді мені навіть подобається. Ні про що не потрібно думати, нічого не треба планувати, тобі все говорять. Куди ти їдеш, коли їдеш. Отут сядь, отут поїж. Туди біжи, туди не ходи. В принципі, в армії жити легко. (Сміється).
— Чи одразу вам вдається знаходити спільну мову на концертах? Глядачі ж тепер зовсім інші...
— Цивільним з військовими, мені здається, важче знайти спільну мову. Тим більше, коли приїздить артист, скажімо, мобілізаційного віку. Тоді перше питання, що виникає: чому він не служить? А музика — це вже потім... Натомість у нас спілкування на рівних. Я такий же, як вони, тільки ще вмію співати й грати на гітарі. До речі, до війни я ненавидів акустичні виступи, завжди подобалося виходити на сцену з групою. Останні ж дев’ять місяців я пройшов непоганий скіл і тепер можу сам спокійненько працювати півтори години. Це буде цікаво й залишить у людей приємний післясмак.
— I що ви їм співаєте?
— Щоразу програма різна. Усе залежить від того, до якого підрозділу ми приїхали. Проте головне наше завдання — покращити морально-психологічний стан військовослужбовців. Десь це робиться у жартівливий спосіб, десь — серйозно. Та є певні сенси, які треба неодмінно проговорити. Наприклад, що буде після війни... І тут важливо, щоби побратими — а це люди, які бачили й пережили дуже багато — тебе почули. Загалом командування задоволене нашою роботою.
— Вам доводилось потрапляти у небезпечні ситуації чи ви уже звикли до таких речей?
— До цього просто неможливо звикнути. Мені здається, на війні всі стають фаталістами й усі вірять у Бога. Я теж вважаю: буде, як буде, та покладаюсь на вищі сили... Знаєте, ми деколи живемо спокійно й безтурботно, забуваючи про те, що смерть може прийти в будь-яку мить. А тут тобі постійно про це нагадують, повертаючи до реальності... Іноді люди думають, що вони безсмертні й мають ще купу часу, щоб встигнути зробити те чи інше. Це все ілюзії!
— Як ви ставитеся до колег, які не вилазять із закордонних вояжів? Навіть якщо вони кажуть, що збирають гроші для ЗСУ...
— Погано ставлюся. Мені здається, що всі чоловіки сьогодні мають бути в армії. Якщо вони пов’язують своє майбутнє з Україною... Не сприймаю ніяких аргументів. Дивлюся лише на факти: де людина й чим вона займається. Адже можна наговорити мільйон слів і зробити один вчинок, який усе перекреслить... Поважаю тих колег, які служать нині в лавах ЗСУ. Маю на увазі чоловіків. А дівчата хай збирають гроші й донатять, це теж добра справа.
— До речі, про дівчат: вболіватимете за цьогорічних учасниць від України на “Євробаченні”?
— Навряд чи. Хоча Альона-Альона приїжджала до нас — вона брала участь у “Культурному десанті”. Ми з нею декілька разів перетиналися на Донеччині. Бажаю їй успіху. Та не думаю, що дивитимуся “Євробачення”. Навіть не знаю, коли воно відбуватиметься. (Усміхається). Якщо ж Альона-Альона й Джері Хейл виграють, звичайно, я привітаю їх.
— Мирославе, що сьогодні підживлює вас внутрішньо?
— Коли є можливість, читаю книжки, а ще вчу мову — іспанську. Англійську я більш-менш знаю, як і німецьку. Роблю це не по службі, а для душі. Крім того, обмірковую поїздки після війни. Хочу дещо подивитися з того, що не встиг раніше. А з найближчих планів — збираюсь незабаром у відпустку. Сподіваюсь побачитися з сім’єю. Востаннє це було ще влітку минулого року.