Наступного тижня авторові “Бота”, “Твердині” й “Скаженого неба” “стукне” сороківка. Не сумніваюсь, що численні шанувальники літератора придумають якісь оригінальні привітання. Принаймні часу до 1 квітня ще трохи є...
— Максиме, у понеділок вам виповниться 40 років. Які емоції викликає у вас ця дата?
— Правду кажучи, ніяких. І за нинішніх умов про неї навіть не дуже хочеться думати. Так, мені, з одного боку, приємно, що ви пам’ятаєте, але ми нічого не плануємо. Ні святкувати, ні нагадувати. Бо, самі розумієте, немає на те ані настрою, ані бажання.
— Наскільки ви змінились, порівняно з тим, яким були п’ять чи десять років тому?
— Головне — у мене не зникло бажання працювати, а ще — бажання встрявати у довготривалі проекти, які не факт, що дадуть тобі що-небудь у майбутньому. Ви, певно, знаєте, що зараз я пишу другу книжку із серії “Нові Темні Віки”. Сам цикл — величезний, книжки у ньому — теж. Тепер, щоправда, мені трохи легше, бо перший роман — “Колонія” — став успішним, тому я розумію, для чого це роблю. Але, якби він провалився, це означало би, що весь проект не мав би сенсу.
— Більшість українців пубертатного періоду (і не тільки) не читають нічого в принципі, віддаючи перевагу соцмережам. Невже це реально — перескочити від тік-току до роману, що має понад 900 сторінок?
— Ми в нашій команді довго про це думали. Я був найбільшим скептиком серед усіх. Адже вважав, що час подібних книжок, які мають великий обсяг (це ж не просто 900 сторінок, а початок циклу таких же об’ємних романів), давно минув. І що моя “Колонія”, хай там яка вона цікава, точніше — хай там якою цікавою мені хотілось, щоб вона була, приречена на провал, на невдачу. Бо у неї просто немає жодних шансів у прямому протистоянні з оцим тяжінням людського мозку до кліповості.
На щастя, я помилявся. На сьогодні ми маємо загальний наклад приблизно 40 тисяч. Виявляється, ще є люди, які, як і я, люблять “товстунці”, тобто великі історії, та люблять провалюватися у них з головою. Однак, як перейти тим, хто “залипає” у тік-тоці, на таку книжку, щиро кажучи, не знаю. Якщо особа має цю проблему, цю залежність, якщо вона годинами спалює час у тік-тоці, 900-сторінковий науково-фантастичний роман з купою описів, персонажів, технологій, “фішок” — це точно не те, що витягне звідти людину.
— Скажіть, ваші герої вам не сняться?
— Іноді буває, але це пов’язано з тим, що я працюю допізна. А коли лягаю спати, о дванадцятій чи першій годині ночі, хочу того чи ні, в голові робота над історіями триває. Певною мірою вибудовується план того, що я перенесу завтра на папір. Якісь епізоди, діалоги і т. д. Інколи ці обдумування можуть плавно перейти в сон. Там уже я не маю контролю над своїми героями й вони витворяють у моїй підсвідомості все, що хочуть. (Усміхається).
— Один із ваших колег розповідав мені, що дружина буквально виганяє його з-за столу — аби сходив у спортзал чи бодай пройшовся парком. А ви займаєтеся якимись активностями: може, бігом або йогою?
— На жаль, ні. Проте ми з дружиною відвідуємо басейн, а поза тим — багато гуляємо. Так, я розумію, що сидяча робота не зовсім добре для здоров’я, але, окрім плавання, немає нічого.
— До речі, під час закордонних мандрівок вам доводилося проходити через якісь екстремальні речі: джампінг, дайвінг чи ще там щось?
— Насправді нічого такого не було: я ні разу не стрибав з банджі або з парашутом, та й дайвінгом не займався. Під час подорожей були певні екстремальні моменти, але вони пов’язані з самими місцями, куди мене заносило. (Свого часу Макс Кідрук побував у Мексиці, Танзанії, Еквадорі, Чилі та інших далеких країнах, мандрівки якими лягли в основу його книжок. — Авт.).
— А якби сьогодні в нашій країні була інша ситуація, куди ви хотіли б полетіти? Можливо, на якийсь острів...
— Усі ці фрази: от якби не було повномасштабного вторгнення, дуже мені не подобаються. Тому — ні. Ви самі розумієте, що у нас сьогодні горизонт планування не перевищує двох тижнів, а то й декількох днів. Тому ми з дружиною про такі речі просто не думаємо. У нас є власне видавництво, у мене — недописана нова книжка, ми намагаємося працювати та прагнемо якнайбільше допомагати війську. І це насправді все, на чому нині зосереджуємося... Кажу, тут навіть не до ювілеїв!