Цієї весни відбулося гучне повернення на сцену зіркового дуету — Іво Бобула й Лілії Сандулеси. Понад двадцять років вони не виступали разом, а тепер знову об’єдналися. На радість численним шанувальникам....
— Ми відпрацювали дванадцять концертів у дев’яти містах, — каже “Експресу” співачка. — Зробивши добру справу і для простих людей, які стільки років чекали цієї зустрічі, і для наших воїнів. Під час туру вдалося зібрати більш як півтора мільйона гривень... Проте дуже багато прихильників не потрапили на ті концерти. Тож восени буде продовження: плануємо зокрема виступити у палаці “Україна” в Києві.
— Ви багато років не бачилися з Iво Бобулом. Він змінився за цей час, ви змінилися?
— Ми всі з часом змінюємося, розумієш. Розлучилися ще в 2002-му. Було багато емоцій. Ми ж творчі люди. (Усміхається). Мало минути двадцять два роки, щоб Іво Бобул та Лілія Сандулеса знову вийшли разом на сцену. Усі ті роки глядачі часто про це запитували. Та й організатори концертів — також. І нарешті ми це зробили! Я ж переконалася: у житті все може бути. Тим паче у творчості...
До повномасштабної війни я мала в Україні концерти. Потім почався той жах. Як багато хто, гадала, що це довго не триватиме, але... Ось уже понад два роки нашому горю не видно кінця. Чесно скажу: в тому стані я не раз думала, що вже не буду співати... Тому для мого серця, для моєї душі ця зустріч теж була потрібна. Дуже. Я побачила очі людей, почула їхні оплески. І це було справді зворушливо.
— Багато хто звернув увагу, що ви оновили сценічний гардероб. Сукня бузкового кольору просто розкішна...
— Дякую, Богдане. Одну з концертних суконь я пошила в Києві, другу — в Чернівцях. Так, я старалася, хоч і не мала багато часу для того, щоб підготуватися... Довелося і на дієту сісти. (Усміхається). Усі ми з часом трохи набираємо надмірної ваги. Або тому, що багато їмо, або через якісь проблеми зі здоров’ям.
Під час пандемії я місяць хворіла. Це вплинуло й на голосові зв’язки, й на все решта. В організмі стався якийсь збій з обміном речовин. Я тоді навіть у дзеркало особливо не заглядала. Коли ж мама мені каже: “Лілічко, ти щось цей...” Однак потім я сіла на дієту й трошечки поменшала. Тепер стараюся стежити за вагою.
— Коли я телефонував торік улітку, ви були за кордоном. А тепер?
— Після недавніх концертів в Україні я повернулася до Ірландії. Живу на заході країни — в місті Голвей, куди приїхала на запрошення подруги. А працюю у культурному центрі: вчу українських дітей співати. Серед них є дуже талановиті, але хтозна, як складеться їхня доля. Маю на увазі творча. Проте рада, що можу допомогти...
Ірландці ставляться до мене прекрасно. Звичайно, у них своє життя, але вони все розуміють. Були такі зустрічі, що і плакали, і казали: “Боже, що робить цей Путін, ла-ла-ла...” Втім, коли в країні немає війни й ти читаєш про неї у газетах чи бачиш по телебаченню, це не дає реального усвідомлення трагедії. Треба бодай раз почути виття сирени. До слова, під час туру повітряна тривога лунала двічі: у Вінниці й Тернополі.
— А до чого ви не можете звикнути на чужині?
— Ірландія дуже холодна країна. Погода тут просто... Такий дощ і вітер! Що й не дивно, бо в п’яти хвилинах — океан. Місцеві жителі до такого звикли змалечку. То для них не проблема. Я не можу, це не мій клімат... Зрештою, ніколи не проміняю Батьківщину на закордон — ні Америку, ні ту ж Ірландію. Я народилася там, де народилася. От і все. До слова, уже в травні знову поїду додому. Маю і з воїнами зустрітися на Сумщині, і з родиною Великдень відсвяткувати.
— До речі, паску любите пекти?
— Ні. Я не вмію. І не беруся за те, чого не вмію. Або мама спече, або хтось інший. Головне, що на нашому столі буде паска... Раніше я не цінувала таких моментів. У 18 років поїхала від батьків, розумієш. Проте “на старості” все ж повернулася — в 2013- му. Встигла з татом і посміятися, і поплакати (він помер п’ять років тому), а також — з мамою. Дай Боже, щоб вона ще пожила. До слова, цьогоріч буде ювілей — 85-ліття!
— Пані Ліліє, яка ваша найбільша мрія нині?
— Не тільки я, а весь український народ хоче сьогодні одного: аби скоріше закінчилася війна й наші воїни повернулися додому. Живими... Кожного дня прошу в Бога, щоб в Україні настав мир!