Сьогодні Іво Бобул переживає нову хвилю популярності. Багато гастролює — не лише в Україні, але й за кордоном. При тому, що співакові не так давно виповнилося сімдесят років...
— Ні, я не відзначав ювілей, — каже “Експресу” зірка. — Коли закінчиться війна, тоді будемо святкувати. Сьогодні ж треба працювати і допомагати армії, щоб, як мовиться, наблизити нашу Перемогу. Думки нині тільки про це, а все решта цікавить мене мало.
— На ваших афішах зазначається, що концерти проходять “на підтримку ЗСУ”. Чи багато вдалося зібрати?
— Під час минулого туру — півтора мільйона гривень, на які ми купили дрони і відправили їх нашим воїнам. Однак зайвий раз того не афішую. Вважаю, що не слід кричати: “Я зробив стільки чи стільки там”. Зробив — і добре. Як мовиться, на небі воздасться. Чи на землі. Не знаю.
До речі, благодійні концерти проходять і за кордоном. Наприклад, я виступав у Нью-Йорку, Бостоні, Філадельфії... В останньому місті українська церква організувала акцію, на якій збирали гроші для військових, котрих там лікують, і для наших людей, які там живуть. Зі світу по нитці — бідному сорочка!
— Скажіть, наскільки змінилася нині публіка?
— У багатьох із тих, хто приходить на концерти, діти, чоловіки, брати й сестри воюють. Тож самі розумієте, з якими думками вони сидять у залі. Проте за допомогою своїх пісень ти повинен достукатись до серця кожного глядача й зробити все можливе та неможливе, аби вони пішли додому з іншим настроєм. Тобто дати якусь надію...
Знаєте, я тішуся, що можу нині активно гастролювати. Раніше я не мав такої можливості, адже була мафія російських артистів. Та й самі українці ніби нас не помічали. Вибачте за таку відвертість. Лише тепер, коли триває війна, люди зрозуміли, що в нашій державі є чудові співаки, музиканти, художники і т. д. У нас усе є, адже ми — дуже талановита нація.
— Цікаво, де ваші “місця сили”: це рідна Буковина чи, можливо, не тільки?
— Розумієте, тепер важко щось виділити. З одного боку — безумовно, час від часу тягне приїхати туди, де закопана твоя пуповина. А з іншого — “місце сили” не тільки там. Можна сказати, що це вся Україна. До слова, я об’їздив її вздовж і впоперек. Причому не один раз. Це справді могутня земля, яка відповідає величі нашого народу!
— На жаль, тепер скрізь — незалежно від регіону — майже щоночі лунають повітряні тривоги. Ви вже адаптувалися?
— Ну, так. Людина до всього звикає. (Зітхає). Проте я не забуваю приказку: береженого Бог береже. Тому, коли лунає сирена, не легковажу. На жаль, у нашому будинку немає бомбосховища. І коли торік почалася велика війна, ми ховалися у коридорі або біля ліфта. Як колишній будівельник знаю, що останній варіант найбезпечніший... Сьогодні ж повітряна тривога — щоночі. Тому з першої до третьої години не спиш кожен день. А потім узагалі можеш не склепити повіки до ранку. Всяке буває. Війна є війна.
— Яких речей ви не зможете пробачити росіянам?
— Того, що вони напали на Україну, а також того, що робили з нашими людьми в Бучі та в інших містах. Це справжнє жахіття! Не пробачу й того всього, що росіяни чинять на нашій землі до сьогоднішнього дня... Знаєте, я казав би нашим хлопцям не брати полонених. Узагалі. Вони нічого іншого не заслуговують.
— Свого часу ви, мабуть, мали друзів у Росії? Принаймні серед колег...
— Небагато. Ми давно не спілкуємося, не зідзвонюємося. Розумієте, вони на своїй хвилі. Таке говорили іноді, що нормальній людині й на думку не спаде. Що значить пропаганда! Їх там зазомбували. Біда — і все... Однак учорашні друзі мене не цікавлять. Абсолютно. Мені цікавить наша країна, наш народ, наші воїни та наші люди. Ось за їхню доля я переживаю.
— У завтрашній день ви дивитеся з оптимізмом?
— Кажуть, що оптиміст — це непоінформований песиміст. (Усміхається). Вважаю, що ніколи не можна втрачати надію. Ми маємо вистояти. Іншого виходу просто немає. Треба разом робити велику справу й налаштовуватися на Перемогу. Крім нас, її ніхто не наблизить!
