Першого листопада в уславленого актора був день народження. Дата цього разу не ювілейна, але все одно поважна — як-не-як 84 роки. Коли ж напередодні я зателефонував до Федора Стригуна, він був у гарному настрої та охоче відповідав на мої питання...
— Скажіть, у молодості ви уявляли, яким будете у віці “за вісімдесят”?
— Дивовижно, але я ніколи не бачив себе старим. (Усміхається). І взагалі не думав, що доживу до таких років. Дякувати Богу, зустрів уже вісімдесят четверту осінь. Звичайно, старість штука нелегка. Це вам скажуть усі мої ровесники. Тут потрібні мужність, терпіння, витривалість.
— I, мабуть, здоров’я. Серце, яке декілька років тому вам оперували, нині не турбує?
— Я до нього дуже прислухаюсь. Увесь час. Раз у рік ходжу на консультацію до лікарів. Уже був двічі чи тричі. На щастя, все добре. Тиск нормальний. Єдине — підводять руки й ноги. Нічого не поробиш — старість є старість. Як казав один мій колега, якби не дивитися у той чортів паспорт, то був би ще молодим. (Сміється).
— У театрі ви вже не граєте, а вистави — ставите?
— Так. До мене звернулися з Тернопільського драмтеатру, з яким я й до того співпрацював, з проханням поставити п’єсу Василя Босовича “Ісус — син Бога живого”. Майже тридцять років вона йшла у Львові — в театрі імені Марії Заньковецької, а тепер отримала нове втілення. Це вистава про непростий шлях до віри...
До речі, свого часу, коли я тільки прочитав п’єсу, мені було боязко братися за таку тему. Я навіть ходив на аудієнцію до владики Стернюка (тодішній глава УГКЦ. — Авт.) й отримав від нього благословення. Тоді все вдалося. Сьогодні — також. На прем’єрі глядачі приймали нас дуже тепло. Це було щось неймовірне!
— А відеоблоги, які ви виставляли на ютубі, ще будете знімати?
— Обов’язково. Певна пауза виникла через те, що я займався згаданою постановкою. Зрештою, і настрою особливого не було. Знаєте, війна дуже вибила мене з колії. Досі не можу до кінця усвідомити цю трагедію. Уже стільки знайомих, яких я поважав та любив, загинуло. А скільки хлопців, справді найкращих, лежать у могилах на Марсовому полі... Від того на душі так сумно. (Зітхає).
— За кордон друзі вас не кликали? Бодай до Польщі...
— Ні. Ми з дружиною нікуди й не поїхали б. Навіть якби хтось запрошував. Куди нам тікати? Не хочу... Хоча, скажу чесно, буває дуже страшно. Влітку поцілили в об’єкт неподалік нашого будинку. Тоді Тасічка (народна артистка України Т. Литвиненко. — Авт.) вийшла на балкон і побачила, як летіла ракета. Внаслідок вибуху оглухла й потім місяць відходила... Проте повторю: кудись виїжджати з України не маємо намірів.
— А як би ви речення продовжили: я не пробачу росіянам..?
— Не тільки росіянам, а й нашим колаборантам-зрадникам нічого не пробачу. Ні-коли! Можливо, я на цьому зациклений, але мене виховали на принципі, що завжди слід залишатися людиною. А вони... (Зітхає). І це ж не сьогодні з’явилося. Добре пам’ятаю, як у 1967 році ми з дружиною поверталися зі святкування Нового року. Назустріч — два офіцери, які добряче випили.
Один із них: “Сигареты не будет?” — “Чого ж не буде”, — дістаю пачку “Орбіти” та пригощаю. — “А прикурить?” — “Будь ласка”, — даю вогню. І раптом замість спасибі лунає фраза: “Как я вас, хохлов, ненавижу. Я вот летаю над вашим городом и так мне хочется бомбочку сбросить!” Я просто оторопів... Якщо пригадати історію — хоча б Батурин — росіяни завжди були такими.
— Федоре Миколайовичу, вас часто можна побачити у вишиванці. Якщо не секрет, маєте їх у гардеробі багато?
— П’ятнадцять. Одягаю ж під настрій. Люблю вишиванки з дитинства. Першу вбрав у чотири рочки. (Наспівує). “Вишита сорочка аж до поясочка. А хто ж її вишивав? Василева дочка”. (Усміхається). Останнім часом у пам’яті зринають пісні, які не згадував років шістдесят. А ще — колеги, котрих уже немає серед нас, наприклад, Іван Миколайчук...
Попри все, життя — прекрасне. Хоча й дуже коротке. Сьогодні я ще більше це розумію. Оце сидимо тепер удома вдвох із Тасею. Надворі вже похолоднішало, але нас зігрівають спогади. Ми — щасливі. Тож хочеться, щоб усім людям було добре. Бо, як писала Ліна Костенко, далебі, комусь на світі гірше, ніж тобі... А головне — щоб із нашого лексикону зникло слово війна!
