Цей колектив, що називається, останній з могікан. Уже давно немає ні “Смерічки”, ні “Світязя”, ні “Тріо Маренич” чи інших легендарних ансамблів. А ось “Кобза”, що була створена — тільки задумайтесь на хвилинку — понад 50 років тому, досі виходить на сцену. Під орудою народного артиста України Євгена Коваленка.
— Сьогодні ми не виступаємо так активно, як у часи нашої популярності (тоді давали щомісяця 15, а іноді й 30 концертів), але ще перебуваємо в строю, — каже “Експресові” 75-літній лідер гурту “Кобза”. — Причому граємо не тільки в Києві, але й поза столицею. Наприклад, були у 95-й десантно-штурмовій бригаді в Житомирі. Залюбки виступаємо перед нашими захисниками. Та й чимало моїх знайомих і колег перебувають у лавах ЗСУ.
— А коли почалася повномасштабна війна, ви зі столиці не виїздили? Хоча б на захід України...
— Ні, я не мав такого бажання. Хоча кликали, скажімо, до Львова. І не лише! Телефонувало багато друзів з-за кордону. Зі США, Канади, Ізраїлю, Польщі. Звичайно, я вдячний їм за запрошення, але вирішили з дружиною залишатись у Києві. Абсолютно. Покладаючись на долю. Нині дотримуюсь того ж принципу. Навіть не ходжу в укриття. Буде, як буде!
— Свого часу доля подарувала вам зустрічі з багатьма видатними людьми. Серед них — Володимир Iвасюк. За яких обставин ваші стежки перетнулися?
— Це було в сімдесятих роках під час гастролей у Львові. Тоді я познайомився також з Ігорем Білозіром, Богданом Янівським та багатьма-багатьма іншими. Пригадую, Івасюк розповідав, що Спілка композиторів не приймає його в свої лави, адже вважає самодіяльним композитором. І я пообіцяв йому поговорити з деякими людьми. (Усміхається).
А потім він якось зателефонував мені та запропонував виконати разом із Лідією Михайленко пісню “Я твоє крило”. Тож згодом ми зустрілися уже в Києві, на студії, та записали цю річ. Після роботи до нас долучився Микола Мозговий і ми поїхали на Хрещатик — в один із ресторанів. Там суто символічно й відзначили нашу співпрацю. (Усміхається). До слова, той унікальний запис зберігся на ютубі.
— Географія ваших зарубіжних гастролей — дуже широка. У скількох країнах побувала “Кобза”?
— Простіше сказати, де ми не були. (Сміється). Наш ансамбль одним із перших свого часу випустили на Захід. До того найчастіше їздили хор Верьовки та ансамбль Вірського. На гастролях ми були в Італії, Франції, Данії, Нідерландах, Німеччині, Великій Британії, Канаді, США, Кубі... В останній країні грали цілий місяць. Не знаю, як нас там витримали. (Усміхається).
А ось у Японію їздили тричі. Хотіли зробити сюрприз тамтешній публіці й вибрали пісню “Сакура”, яка вважається ледь не другим гімном. Довго вивчали слова японською мовою, але все ж подужали. Виконували її без акомпанементу, тобто акапельно, багатоголосно. І ось закінчили співати, вклонилися, а в залі — мертва тиша. Ну все, думаю, не вдалося. Однак минуло декілька секунд, народсхопився зі своїх місць і почав шалено аплодувати. Аж сльози на очі навернулися.
— Якщо не помиляюсь, основу вашого репертуару завжди складали пісні українською мовою?
— “Кобза” якраз і створювалася для популяризації народних пісень. Ми робили їх обробки, використовуючи сучасні інструменти, ритми й гармонії. Навіть джазові, адже я великий шанувальник такої музики... Якщо інші колективи змушували включати в репертуар твори про партію і Леніна (зазвичай ними відкривали концерт), то в нас звучали колядки або щедрівки. Навіть у Москві, скажімо, на зйомках “Голубого вогника”, наш ансамбль виконував не російські, а українські пісні.
— Цікаво, хто ваша дружина — теж творча людина?
— Вона — колишня танцівниця. Деякий час працювала з “Кобзою”. Тобто нас поєднала творчість. Разом ми понад 50 років. Торік відсвяткували цю дату. Скромно — пляшкою шампанського в сімейному колі... У нас двоє синів і обидвоє пов’язали себе з мистецтвом. Щоправда, старшого уже немає. Він, на жаль, хворів і сім років тому відійшов, недотягнувши до сорокаріччя... Це був для нас удар, так. (Зітхає).
— Пане Євгене, ви сьогодні викладаєте в одному з вишів. Як почуваєтесь у цій ролі?
— Так, я професор університету. З великим задоволенням займаюсь зі студентами. Сподіваюсь, це взаємно. Безумовно, інколи когось треба підтягнути, а хтось уже готовий артист. Та в будь-якому разі хочу зазначити: у нас дуже талановита молодь. Їм би ще трохи підтримки... Ці хлопці та дівчата підживлюють мене енергією і не дають згаснути оптимізму!