У Києві з успіхом пройшла виставка Анатолія Куща. В експозиції було представлено скульптурні портрети видатних українців. Як минулого — скажімо, Богдана Хмельницького й Івана Мазепи, так і сучасності...
Найвідоміша ж його робота — монумент Незалежності — ось уже понад двадцять років прикрашає головну площу нашої країни. Колона, яку увінчує жінка з гілкою калини, давно стала одним із символів української столиці.
— Анатолію Васильовичу, ви не переживаєте за долю свого знаменитого творіння? Все-таки росіяни не полишають лихих намірів...
— Ви знаєте, я переживаю за Україну. А пам’ятник, якщо, не дай Боже, щось станеться, можна й відновити. Тим більше, що він — недобудований. Майже половину проекту, з яким я свого часу переміг на конкурсі, так і не було втілено. Там же планувалися ще пантеон державотворців (як і відповідний музей), барельєфи найвидатніших українців світу й т. д. На жаль, первісний задум здійснити на сто відсотків не вдалося. Надто багато було різних критиків, котрі вчили як і що треба робити.
— До речі, ваша донька, з якої, як відомо, зліплено скульптуру, що увінчує монумент Незалежності, й далі живе у США?
— Ні, вона в Україні. Христина — великий художник, але нині займається волонтерством. Опікується біженцями (співпрацює у цих питаннях з ЮНЕСКО та ООН), без кінця ганяє фурами допомогу на передову і т. п. Звісно, я переживаю за доньку. Тим більше, що їй нікуди діти дитину й вона возить сина з собою. Недавно він телефонував: “Діду, ти знаєш, де я? На фронті!” Йому ж лише вісім років. (Усміхається). Та нічого страшного — виросте патріотом... Одне слово, ніхто нікуди не втік.
— А ви не хотіли виїхати кудись зі столиці, коли почалася повномасштабна війна? Все-таки вам уже 77 років...
— Я не вважаю за потрібне кудись виїжджати. Мені не було страшно, хоч над нами літали вночі і “шахеди”, і ракети. Я бачив із балкона, як їх збивають. Ну нормально. Однак дружина криком кричала: “Відвези мене...” Тож я відвіз її на Полтавщину, де у нас будиночок. (Купив його, коли робив один із пам’ятників). З того часу Галя — там, а я у Києві. Оце їздив до неї на тиждень та повернувся. Вона ж наразі не хоче перебиратися до столиці.
— До перманентних ворожих атак на Київ ви вже звикли?
— Що вам сказати: я — фаталіст. Як мовиться, що має бути, того не минути. І коли довкола починається чергове “гудіння”, до укриттів не ходжу. Ставлюся до ситуації цілком спокійно. Розмірковую собі так: Київ — величезне місто, і ймовірність, що влучить саме в тебе, дуже низька... До того ж ППО збиває майже всі “сюрпризи” від наших ворогів.
— Скажіть, як би ви речення продовжили: ніколи не пробачу росіянам..?
— Усього, що вони накоїли. Не тільки сьогодні, а протягом нашої історії. Це пробачити неможливо... Візьмімо, Ірпінь, Бучу або ж Маріуполь. Останнє місто взагалі стерли з лиця землі. Якщо під час Другої світової війни, до прикладу, в Нідерландах від рук фашистів серйозно постраждав лише Роттердам (його навіть не повністю знищили), то сьогодні в Україні росіяни коять, що заманеться. Я вже не кажу про екологічні наслідки... Нам потім доведеться вичухуватися і вичухуватися. Однак сил у нас вистачить. Ми ж — українці!
— У нинішній ситуації ви оптимістично налаштовані?
— Мій внутрішній голос підказує: або ми вимремо, або переможемо. Іншого шляху немає. Перший варіант відпадає, бо, як не раз було доведено, наш народ — невмирущий. Залишається другий: ми виграємо. Так, буде важко, але… Народження держави — саме це сьогодні відбувається — не буває легким. Тож я вірю у перемогу!
Єдине застереження — тільки б нас знову не обманули та не продали, як це вже було не раз за останні триста років. Втім, думаю, народ не дасть. Адже наші агресивні сусіди стільки завдали травм, стільки біди й трагедій принесли, що таке не забувається... Та й хлопці, що повернуться з фронту, якщо, не дай Боже, щось піде не так, мовчати не будуть.
— Наприкінці хотів поцікавитись, які пам’ятники ви зробили, але вони з тих чи інших причин ще не постали у бронзі?
— З останніх — пам’ятник Симону Петлюрі в Полтаві. Його мали поставити цьогоріч, але наразі — тиша... З попередніх робіт — Іван Мазепа в Києві й Тарас Шевченко в Астані. Перший планували відкрити ще в 2011 році, другий — у 2016-му. Попри обіцянки влади, ці проекти не втілили. Тепер усі моделі лежать у гіпсі в моїй майстерні та чекають свого часу. Тут я також оптиміст!
