...Це був звичайнісінький вересневий день у школі. Мені було шість. Після чотирьох уроків у нас була виховна година, на якій вчителька розповідала про правила поведінки й систему оцінювання. Моїм однокласникам було нудно, вони стали перегукуватися та кидати одне одному папірці. На зауваження вчительки казали, що хочуть гратися. Тоді вона промовила: “Запам’ятайте: ваша думка нікому не важлива!”
Коли я перейша до середньої школи, там мою першу вчительку “цитували” ледь не всі вчителі-предметники. З відповідей, які починалися з фрази “я вважаю”, вони насміхалися, називаючи це спробою ухилитися від відповіді. І за будь-яке відхилення від думок, викладених у підручниках, ставили незадовільні оцінки.
У класі 8 чи 9 насмішки переросли в справжні образи. Декілька вчителів дозволяли собі називати нас тупими вівцями, “ще й з власною думкою”, стверджували, що наша максимальна життєва перспектива — гнати самогон та прибирати сміття.
У дев’ятому класі таке ставлення досягло апогею. Саме тоді я вперше відчула тотальний страх висловлювати свою думку. Наприклад, коли на уроці я була готовою до відповіді, боялася підняти руку й промовити бодай речення. Бо раптом мене знову принизять?
Так тривало декілька тижнів, згодом — місяців. Мої оцінки ставали дедалі гіршими — замість звичних 10 — 12 балів з’явилися 6 — 7. Я ніяк не могла опанувати свій страх.
Критичною точкою стали слова вчительки української мови. Коли мій сусід по парті сказав, що мені добре вдається писати цікаві твори, вона заперечила: “Не фантазуй! Настя — давно вже не авторитет”. Ох і зачепило мене це! Я вирішила будь-якою ціною довести, що вона помиляється. Ні, мій страх нікуди не подівся. Навпаки, ще більше підсилився. Але я вирішила боротися з ним. Я придумала собі метод, який використовувала для відповідей у класі: уявляла, що в приміщенні нікого нема, а переді мною стоїть не вчителька, а подруга чи сестра. Напередодні вдома перед дзеркалом по декілька разів проговорювала вивчену інформацію, щоб розповідати її “на автоматі”. І на уроках мені все вдавалося! Оцінки знову стали відмінними.
Я думала, що після закінчення школи мій страх висловлювати свою думку публічно зникне. Та це не так. У відповідальний момент у моїй голові досі лунає фраза першої вчительки: “Ваша думка нікому не важлива!” Щоразу це вибиває мене з колії. Саме тому мені важко відповідати на університетських заняттях чи під час дискусій, висловлювати ідеї на робочих нарадах. Та й навіть з друзями я часто просто відмовчуюся або заздалегідь обмірковую свої слова, щоб щось розповісти.
Я очолюю Профбюро факультету журналістики ЛНУ імені Івана Франка, тож повинна систематично проводити зустрічі команди. Щоразу напередодні я шалено хвилююся, обмірковую кожне своє слово і жарт, аби все звучало бездоганно.
Часто переконую себе, що висловлюватися все-таки варто, навіть якщо сказане буде хибним. Шкодую, що, будучи дитиною, сприймала слова вчителів аж надто буквально, дозволяла себе принижувати. Більше я такого не допущу ніколи.
...Коли я тепер зустрічаю своїх вчителів, вони поводяться дуже мило, кажуть, що радіють моїм успіхам, постійно про мене згадують і ставлять у приклад теперішнім учням. Та мені важко повірити у щирість їхніх слів, хоч уже давно не ображаюся на цих людей.
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
