Дмитро Романов із Запорізької області приєднався до війська ще в 2020-му. А від початку великого вторгнення служив артилеристом на “гарячих” напрямках. Наприкінці травня цього року захисник брав участь у боях на Донеччині. Один з них став останнім.
“Дмитро народився у Бердянську, але ще маленьким із родиною переїхав у село Осипенко, — розповідає тітка воїна Катерина Криволап-Долматова. — Він дуже любив життя, мальовничу українську природу. Після школи вступив до Бердянського університету менеджменту та бізнесу, де отримав професію юриста”.
За словами рідних, Дмитро завжди мав загострене почуття справедливості й хотів бути корисним країні. Тому у вересні 2020-го юнак підписав контракт і став старшим навідником гармати 59-ї окремої мотопіхотної бригади імені Якова Гандзюка. Брав участь у бойових завданнях у зоні ООС на Донеччині. Мав позивний “Ромаха”, похідне від його прізвища.
“Син мало розповідав про бої, та не приховував, що дуже важко. Особливо — втрачати побратимів. Але весь час повторював: “Хто, як не я?” — додає мама воїна Олена Шкляренко-Романова. — На початку повномасштабного вторгнення Дмитро воював на Херсонщині. Далі була Миколаївщина, Донеччина. За час служби отримав чимало нагород, якот почесний нагрудний знак головнокомандувача ЗСУ “Золотий хрест”.
Під час кожної розмови син запевняв, що все буде добре й ми обов’язково переможемо. Дмитро постійно вселяв надію, якої нам, цивільним, не вистачало. Він пишався, що носить військову форму й захищає нас. А я гордилась ним... На жаль, наше село Осипенко окупували, тому з родиною ми виїхали до Запоріжжя. У квітні 2024 року Дмитро одружився з коханою Марією, з якою чотири роки були разом. Невдовзі невістка повідомила, що вагітна, і це стало для нас великою радістю. Дмитро вже мав їхати у відпустку, щоб разом з дружиною піти на УЗД. Не судилось”.
28 травня цього року під час виконання бойового завдання неподалік Новогродівки Донецької області воїн отримав важке поранення. “Знаю, що того дня Дмитро не мав бути на позиції, але пішов, щоб допомогти побратимам. І тут стався приліт. Син зазнав важких поранень, — з болем розповідає мати. — У лікарні Дніпра йому ампутували ногу, внутрішні органи були сильно пошкоджені. Медики не давали синові шансів, але я вірила й молилась. Проте 30 травня його серце зупинилось. А з ним — і моє...”
Поховали бійця у Запоріжжі на Алеї Слави. “Я пишаюсь своїм сином і вважаю, що він заслуговує на найвище звання — Героя України (посмертно), тому й зареєструвала відповідну петицію, — каже Олена Шкляренко-Романова. — Ми ще не знаємо, на кого чекає невістка, але мрію, щоб народився хлопчик. Такий же мужній, щирий та добрий, як і його татко”.
