Військовослужбовець Донецького прикордонного загону Андрій Майстренко та його службовий собака Рем пройшли пекло боїв за Маріуполь і вдвох потрапили до російської неволі. Але згодом доля їх розлучила на понад два довгі роки.
“Мій дядько був прикордонником, я теж після закінчення школи вирішив піти на військову службу, — розповідає 41-річний Андрій Майстренко. — У 2002 році вступив до лав прикордонників. Спочатку служив на заставі, згодом виконував спеціальні завдання у Сумській області. Завжди мріяв мати собаку, й одного дня придбав собі цуценя вівчарки. Сам виховував, вчив виконувати команди, як міг. Брав з собою на службу. Якось на нашу ділянку кордону приїхав офіцер-кінолог з перевіркою. Побачив мого собаку, його вміння та навички і запропонував мені перекваліфікуватися у кінолога. Звісно, я погодився”.
Андрій пройшов спеціальну підготовку у навчальному центрі й став інструктором-кінологом. Працював з різними породами чотирилапих — вівчаркою, фокстер’єром, ягдтер’єром. З ними шукав наркотики й вибухові речовини у пунктах пропуску.
“Зазвичай після семи-восьми років службові собаки йдуть на відпочинок. У 2017 році я шукав собі нове цуценя. Поїхав для цього у Бровари. Мав прогулянку із кількома чотирилапими, але обрав ягдтер’єра Рема й почав його тренувати. Разом зі мною пес служив у Донецькому прикордонному загоні. Згодом ми переїхали у Маріуполь. Там і застало нас повномасштабне вторгнення”, — згадує Андрій Майстренко.
Прикордонник разом із собакою зайняв оборону на заводі Ілліча. Каже, що Рем неодноразово рятував йому та побратимам життя під час обстрілів, адже заздалегідь своєю поведінкою попереджав про небезпеку: гавкав, метушився. У квітні 2022-го завод оточили росіяни й захопили наших бійців у полон.
“Коли нас уже забирали й садили в автобус, до мене підійшли “деенерівці”, побачивши на руках собаку. Пояснив, що це службовий пес, тому його не залишу. Нас привезли у селище Сартана. У перший день полону я отримав на обід 330 грамів перловки з “тушонкою”, чай і дві вафлі. Свій пайок розділив з Ремом”, — ділиться спогадами кінолог.
За словами співрозмовника, згодом їх перевезли в Оленівську колонію. Там Андрія й Рема знову хотіли розлучити. Якось наглядачі забрали собаку, проте він вирвався і через решітку проліз до господаря. Відірвати хвостатого від прикордонника було важко, тому зрештою їм дозволили бути разом.
“З обіду я приносив Рему кашу в руці. Деякі наглядачі колонії підгодовували його кістками. Тобто пес голодним не був. В Оленівці ми пробули лише вісім днів. Потім нас привезли на аеродром. І Рема не дозволили взяти в літак. Я був у розпачі. Але знайшовся місцевий хлопець, який пообіцяв повернути пса в Україну. Я довго вагався. Але іншого виходу не було. Ризикнув і віддав Рема. Це було кращим рішенням, аніж просто покинути його на вулиці. Залишив хлопцеві номер телефону сестри й дружини”, — провадить далі прикордонник.
У російській неволі Андрій Майстренко був понад два роки. Спершу у таборі в місті Кашин Тверської області, потім — у Мордовії. За цей час йому дозволили написати додому лише двічі. Й обидва листи дружина отримала в один день.
“У полоні я схуд на 15 кілограмів. Щодня росіяни давали лише по 200 — 300 грамів їжі. Так, аби не померти. Пропаганда була шалена. Нам увесь час промивали мізки. Мовляв, ми Україні не потрібні, нам цю війну не виграти. Тиснули, щоб ми зрадили Батьківщину й переходили на російську сторону. Були такі, що дійсно переходили. Але я не міг зрадити Україну. Вірив, що повернусь додому”, — зазначає військовий.
Щодо Рема, то, як згодом дізнався прикордонник, йому вдалося потрапити до Андрієвого дому майже через рік після їхньої розлуки. “Зі слів дружини знаю, що тривалий час собака був у тимчасово окупованій Ялті, звідти потрапив у Підмосков’я. Там на нього зробили документи й через Литву, Латвію, Естонію та Польщу він приїхав в Україну”, — розповідає захисник.
На рідну землю Андрій повернувся у січні цього року. З дружиною і дітьми побачився вже на території госпіталю. Адже російські тюрми неабияк підірвали його здоров’я. І от днями прикордонник нарешті повернувся у рідний дім, де на нього чекав хвостатий побратим Рем.
“Коли собака побачив мене, то почав лащитись, стрибати. У перші дні не відходив від мене ні на крок. Ще трошки відпочинемо й знову разом заступимо на службу”, — каже Андрій Майстренко.