Сергій Лі народився у Волгограді, в родині корейця та росіянки. Коли хлопцеві виповнилося 14, не стало його батька. Відтоді зрозумів, що самотужки мусить усього добиватися у житті. 17-річний юнак поїхав в Україну й вступив у Сумське військове артилерійське училище.
“Сергій серцем прикіпив до України й вважав себе українцем, — каже Людмила Лі, дружина воїна. — Він казав: “Не важливо, хто ти по крові. Важливо, хто ти по духу, що робиш для землі та країни, яку любиш, в якій живеш і служиш, яку захищаєш”.
Після закінчення училища Сергій Лі навчався у Національному університеті оборони України. З 1998-го до 2002 року був командиром ракетної бригади однієї з військових частин, отримав звання полковника. У період АТО/ООС працював інструктором з підготовки артилерії при Генштабі ЗСУ, з 2022-го до 2023 року — заступником командира військової частини у Кременці, що на Тернопільщині. Саме там Сергій та Людмила познайомилися в гостях у спільних друзів. “Кожен з нас уже мав різний життєвий досвід. Попри все, Сергій був дуже позитивним, випромінював доброту, впевненість, надійність. Його щирі очі, усмішка, голос заворожували”, — згадує моя співрозмовниця.
Людмила та Сергій розуміли одне одного з пів погляду та з пів слова. Вони зустрічалися рік, згодом повінчалися та одружилися. Чоловік став добрим другом і батьком для двох дітей Людмили, а троє онуків жінки вважали його найріднішим дідусем. “Він завжди дарував мені польові квіти, був стриманим і начебто суворим, але насправді — романтиком у душі, — з сумом каже пані Людмила. — Не було нічого з домашніх справ, чого би він не вмів робити: на кухні, в саду, в квітнику. Також допомагав мені з бізнесом, адже на той час уже вийшов на пенсію. Бідкався лише, що не вмів ремонтувати телевізори”.
Коли почалося повномасштабне вторгнення, Сергій Лі став заступником командира 85-го батальйону 105-ї окремої бригади ТрО. Організував загін тероборони й вирушив з ним на передову, на Запорізький напрямок. Через місяць поїхала за коханим і дружина, ставши кухаркою у батальйоні. За сміливість полковник у війську отримав позивний “Брюс”. “Бо сидів не в штабі, а був на передовій, в окопах, з хлопцями, — мовить дружина. — Дбав про своїх солдатів, врятував не одне життя”.
“Я знав Сергія Лі до війни. Він був добрим християнином, — додає протоієрей Володимир Буграк, настоятель кременецького собору Преображення Господнього ПЦУ. — Рідні воїнів були спокійні, коли знали, що їхні брати, чоловіки й сини перебувають під командуванням “батька Лі” (так його називали підлеглі. — Авт.). А я знав, що полковник будьяку свою справу й кожен день починав з молитвою. Його віра була в серці, а не напоказ”.
У липні 2023-го полковник Лі отримав перше поранення. Тоді життя йому врятував шолом. А в жовтні того ж року сталося непоправне. “Напередодні ніщо не віщувало біди, — каже пані Людмила. — Чоловік був спокійним і впевненим. Уранці 9 жовтня я з ним розмовляла, він поїхав допомогти хлопцям-штурмовикам. На прощання сказав, як завжди: “Не бійся! Прорвемося! Усе буде добре”.
Коли із Сергієм не стало зв’язку, дружина зателефонувала у штаб. Там припустили, що, ймовірно, він залишиться на позиціях на ніч. Та невдовзі рідним повідомили, що воїн загинув під час мінометного обстрілу. Поховали полковника у селі Великі Млинівці на Тернопільщині.
На початку липня 2024 року президент посмертно присвоїв Сергію Лі звання Героя України з удостоєнням ордена “Золота Зірка”. Дружина офіцера продовжує його справу, далі служить та займається громадською діяльністю. Тепер її лагідно називають “мама Лі”.
