Він родом із Запоріжжя. Там працював на ливарному заводі й був щасливим у шлюбі з коханою Анастасією. Одразу після початку повномасштабного вторгнення Олексій Чевичко вступив до добровольчого формування, а згодом приєднався до лав 128-ї ТрО. Став стрільцем, кулеметником, гранатометником. Хоч міг і не йти до війська, адже свого часу був визнаний непридатним до служби.
“Ми потрапили в район Старомайорська, що на Донеччині. Довго тримали там оборону, — розповідає Олексій Чевичко. — А в лютому цього року почався “двіж” — окупанти штурмували наші позиції по декілька днів. Інтенсивність боїв різко збільшилась”.
Фото надав співрозмовник
17 березня 2024 року близько сьомої вечора “Араміс” виходив з позиції й пересувався по відкритій місцевості — викошеній снарядами посадці. “Почув роботу ворожого гранатомета, нахилився, побачив спалах під ногами, впав, — пригадує. — Спробував встати й зрозумів, що ліва нога не працює. Наклав турнікет”. Воїнові вдалось відповзти до окопу, побратими почали надавати допомогу. Лише тоді Олексій зрозумів, що турнікет наклав поверх ножа, який був у кишені, тож кровотечу це не спинило.
Тим часом ворог накривав окопи дронами-камікадзе. Відстань до позиції російських військових становила приблизно 500 метрів, тож медевак не міг прибути. Побратими намагались послабляти накладені турнікети, аби вберегти ногу пораненого, але тоді щоразу посилювалась кровотеча. “Вибач, брате! Краще ти втратиш ногу, аніж стечеш кров’ю”, — сказав один із них. Турнікети залишили затягнутими.
Наступного дня окупанти почали штурмувати наші позиції, тож евакуювати пораненого все ще було неможливо. “Через крововтрату й больовий шок мене стало трясти, — розповідає Олексій Чевичко. — Я дуже вдячний “Айболиту”, який прибіг з іншої позиції, ризикуючи своїм життям”. Стан бійця стабілізували. А ввечері, через добу після поранення, побратими вивозили “Араміса” на колісних ношах. Під мінометними обстрілами ворога їм вдалось подолати майже два кілометри. “Зрештою зі мною залишився лише “Морпіх”, тягнув мене сам, — каже Олексій. — Я попросив, аби побратим пішов на точку евакуації. Хотів, аби бодай він врятувався”.
Сам же Олексій заповз у воронку, присипався землею й сховав руки, аби створити видимість, що неживий. Розумів, що ворог полює на нього. І це спрацювало. Невдовзі почув гуркіт мотора, виліз і помахав рукою. “Водій під’їхав упритул, допоміг залізти в багажник і чимдуж помчав”, — ділиться. Пораненого доправили до медевака, там надали допомогу, зокрема, наклали шину, адже попередня під час пересування посадкою розсипалась. У першому стабпункті ввели знеболювальне й препарат для підтримки роботи нирок, що вкрай важливо при важкому пораненні.
“У наступному стабіку я спитав у медика, чи є надія на порятунок ноги, — пригадує “Араміс”. — Той перепитав, чи відчуваю ногу. А коли я заперечив, сказав, мовляв, що 50 на 50. Напевно, аби я не став панікувати”. А в запорізькій лікарні хірург зауважив: “Друже, ногу врятувати не вдасться”. Після поранення минуло 30 годин. Олексій подзвонив дружині: “Я вдома (у рідному місті. — Авт.), буде ампутація”.
19 березня близько другої ночі воїну провели ампутацію ноги вище коліна. А в п’ятій ранку дружина з його кращим другом уже були в лікарні. “Медики реанімаційного відділення спершу сказали, що він дуже говіркий, просили не плакати. Тоді й зрозуміла, що з ним усе добре, бо на нашому першому побаченні я мовчала, а розмовляв лише Олексій”, — каже дружина Анастасія. “Я схуд на одну ногу”, — почав жартувати Олексій, побачивши кохану. І вона переконалась: це його не зламало. “Головне, що живий”, — ділиться Анастасія.
Фото надав співрозмовник
Потім була лікарня у Дніпрі. Тамтешні медики встановили ВАК-систему для очищення рани й провели лікування для підвищення гемоглобіну, бо його показник був критично низьким — 68 г/л (при нормі 130). Згодом воїна перевели до військового госпіталю у Львові. Загалом після поранення Олексій Чевичко переніс приблизно десять операцій. Увесь цей час його діймали фантомні болі. “Були відчуття, наче стопа горить чи в неї вганяють безліч голок, — каже Олексій. — Знеболювальні не допомагали”.
На початку літа боєць потрапив до НРЦ “Незламні”, де його вчили ходити за допомогою милиць. Увесь час поряд була дружина — допомагала, страхувала, підтримувала. А недавно захисникові виготовили протез. “Спочатку ходив на ньому 10 хвилин, тоді — 20, 30, 40, поступово збільшуючи навантаження”, — ділиться Олексій. Тепер він може ходити на протезі й 10 годин!
Фото надав співрозмовник
Воїн ще продовжує реабілітацію, але вже має плани. “Аби й надалі бути корисним для війська та країни, хочу працювати на підприємстві з виробницва дронів”, — зауважує 30-річний Олексій Чевичко.
