Олександр Лабунець родом із села Устечко, що на Тернопільщині. Одружився з коханою Майєю, згодом у подружжя народилось двійко діток — Віталій та Настя. Подружжя працювало в одній школі — Олександр був завгоспом, а його дружина — вчителькою молодших класів. Після початку повномасштабного вторгнення приймали вдома біженців, разом з односельцями готували в школі тушкованки для військових і купували для них автівки.
“Олександр казав, що рано чи пізно усім доведеться стати у стрій, тож не ховався — робив усе можливе для підтримки нашої армії, — каже 39-річна дружина Майя. — Цьогоріч узимку йому прийшла повістка”. Спершу Олександр Лабунець навчався саперної справи, а тоді долучився до лав 150-ї окремої механізованої бригади, мав позивний “Завгосп”.
“Спочатку ми працювали на межі Сумщини й Харківщини — займалися мінуванням та розмінуванням території, — розповідає Олександр Лабунець. — Згодом нас перекинули на Бахмутський напрямок”. Третього серпня “Завгосп” із побратимами виїхали на завдання в район Торецька, але близько сьомої ранку по рації надійшла команда терміново зупинитись і вивантажитись. Тож, не доїхавши півтора кілометра до позиції, бійці вийшли з машини.
“Все відбулося дуже швидко, — згадує воїн. — Росіяни скидали з дронів “запальнички”. Одна потрапила в люк нашого “юпіка” (британський бронетранспортер), ще кілька впало біля мене. Хлопці встигли загасити на мені полум’я. А тоді ворог став гатити по нас з мінометів, артилерії, танків. Тож побратими розбіглись у пошуках укриття. Росіяни намагались знову влучити в “юпік”, а там було багато мін із тротилом, який міг здетонувати. Тому я намагався відповзти якнайдалі від бронетранспортера”. Впродовж чотирьох годин Олександр Лабунець перебував на відкритій території, від вибухів його підкидало, накривало землею... Бійцю дивом вдалось уникнути осколкових поранень. “Зрештою хлопці вирахували: інтервал між прильотами — 10 секунд, — зауважує “Завгосп”. — Близько 11-ї ранку вибіг побратим і допоміг мені дістатись укриття”.
Там саперу надали першу допомогу — зрізали частину одягу, зробили перев’язки. Перед сутінками бійці отримали координати точки евакуації. “За нами ризикнули виїхати побратими, які трішки знали місцевість, — продовжує Олександр Лабунець. — Вони врятували нашу групу”. Серед ночі важкопораненого доставили до найближчого медпункту. Опіки вразили 40% поверхні тіла. Потрібна була кваліфікована допомога, тож бійця евакуювали в Дружківку, де лікарі встановили катетери, ввели знеболювальне, зробили перев’язки. У Краматорську і Слов’янську провели обстеження, а зранку бійця доправили в опікове відділення у Дніпрі, де провели перше оперативне втручання.
“Ми вже певною мірою звикли, що Олександр не виходить на зв’язок, коли виїжджає на завдання. Проте його мобільник довго залишався поза зоною досяжності, — каже дружина. — У неділю я повернулась із церкви, і син сказав, що дзвонили з невідомого номера. То була дружина військового, який лежав у реанімації разом із моїм чоловіком”. У короткій розмові пані Майя спитала його, чи руки-ноги цілі? Той відповів: “Усе добре, тільки трохи обпечений”. Після стабілізації воїна перевезли до опікового центру лікарні святого Луки, що у Львові, куди одразу ж поїхала дружина.
“На нього було важко дивитись — лице обпечене, губи потріскані, все тіло — в бинтах, на ньому — сорочка з марлі, а ліва нога — на підвищенні”, — ділиться Майя Лабунець. Тим часом медики чистили рани від некрозів, проводили інфузійну й антибактеріальну терапію, безліч разів закривали уражені ділянки тіла штучною шкірою та шкірою бійця, проводили перев’язки під загальним наркозом. Загалом за цей час Олександр переніс близько 30 оперативних втручань. “Щоб підготувати дітей до зустрічі, спершу показувала їм фото батька, тоді вони розмовляли з ним по відеозв’язку, — каже дружина воїна. — Зрештою діти приїхали до тата. 15-річний Віталій стримано реагував, а от молодшій на рік Насті було дуже важко, вона часто плакала”.
Згодом воїн потрапив на лікування в опікове відділення Чернівецької лікарні швидкої допомоги. Оскільки три місяці після поранення він був прикутий до ліжка, то тепер вчиться заново сідати й вставати. “Лікарі кажуть, що на реабілітацію потрібен щонайменше рік. Проте рука й нога вже не функціонуватимуть, як раніше, адже через глибокі опіки було ушкоджено багато тканин. Недавно перебрався на подальше лікування до Тернополя. Рани болять, сверблять, печуть, отже — загоюються. Процес лікування контролює дружина. Так значно легше проходити цей важкий шлях”, — з вдячною усмішкою зауважує 46-річний Олександр Лабунець.