Він завжди жив на валізах і нині — також... Причому гастрольні стежки Володимира Горянського пролягають не лише Західною Україною, де артист частий гість, але й центральними та південними регіонами. Власне, мій дзвінок застав зірку після повернення з Харкова, Дніпра й Запоріжжя.
— Це не перша наша поїздка у ті міста, — каже “Експресу” народний артист України. — Ми частенько там гастролюємо: іноді й декілька разів на місяць. Бувало, давали і по дві вистави замість однієї... Навіть коли у Дніпрі чи Харкові лунають сирени повітряної тривоги, відчуття страху немає. Я про таке просто не думаю... Ми, артисти, працюємо на своєму фронті й повинні піднімати дух людей!
— Це правда, що перед початком повномасштабного вторгнення Росії ви виступали на сцені драмтеатру в Маріуполі?
— Так. Буквально за декілька днів. Тоді не було жодного відчуття, що щось може статися. Якщо в Києві певна напруга відчувалась, то у Маріуполі — ні. Ми ще казали знайомим, які хотіли виїздити зі столиці: “Чого ви панікуєте? Подивіться на маріупольців. Там усі спокійні, все добре, все гаразд”. Тоді це було мирне місто, яким гуляли мами з дітьми... Ну, бачите, як воно сталося. (Зітхає).
— А у вас чи у дружини не було бажання виїхати з України?
— Війна застала нас за кордоном. 24 лютого — мої уродини, а за два дні до того ми полетіли до наших друзів на Кіпр. Зворотний квиток мали на 26-те число. Коли ж усе сталося, авіасполучення зупинили й повернутися було неможливо. Я залишився в одному піджачку (їхали, кажу, на декілька днів), без грошей — картки не функціонували, та без нічого!
На щастя, у готелі нам одразу повідомили: “Ні, з вас грошей не братимемо”. І потім якось потроху-потроху... До речі, на Кіпр тоді прибуло дуже багато біженців, тож ми долучились до організації пунктів допомоги й т. д. А згодом вдалося все ж дістатися України. Уже в березні стали гастролювати. Хоча нам казали: “Ви що, з глузду з’їхали — які вистави?!” Проте на тих майданчиках, де це було можливо, тобто які мали бомбосховища, ми працювали.
— I часто вистави переривали сирени?
— Дуже часто. У таких ситуаціях робимо паузу, а коли бачимо, що глядачі не хочуть виходити, запитуємо: “Що, граємо далі?” Зал відповідає: “Так, граємо далі”. (Усміхається). Наприклад, виступали в колишньому Жовтневому палаці в Києві й десь за 10 хвилин до кінця — сигнал повітряної тривоги. Вирішили швиденько завершити. А потім, коли вийшли з приміщення, виявилось, що в той же час неподалік збили чи то ракету, чи то “шахеда”. Проте ніякої паніки не було. Що тут скажеш — люди у нас сильні.
— Ви якось сказали в одному з недавніх інтерв’ю про Росію: “Цю гідру треба перемагати. Їм вірити не можна...”
— Так, треба перемагати. Іншого шляху не бачу. Дехто говорить про якісь там переговори. Однак з ким їх вести? Після того, що було скоєно на нашій землі? Це ж просто жах. Вони повинні відповідати за всіма статтями. За всіма... Я ніколи не пробачу Росії варварства, імперіалізму, безглуздя!
— Пане Володимире, які нові риси ви відкрили в собі за останні майже півтора року? Можливо, саме вони допомагають вам нині жити й активно працювати...
— Скажу вам так: у мене немає ніякого страху. Натомість є впевненість, що завтра обов’язково буде набагато краще та спокійніше. І настане Перемога. Якщо раніше ще могли виникати якісь коливання й сумніви, то тепер — ні. Особливо після спілкування з воїнами, котрі приїжджають до рідних або, на жаль, до госпіталів. Ти бачиш в їхніх очах неймовірну силу.
Тож нам, у тилу, також не можна бути слабкими. Якщо ми будемо слабкими “тут”, їм буде важко “там”. І я про це весь час кажу глядачам. Дякую за те, що вони прийшли на виставу обмінятися позитивними емоціями. Це — енергія добра й любові, яку ми накопичуємо та посилаємо потім нашим хлопцям. Усе — заради Перемоги!
