35-річний Тарас Тополя нещодавно вперше зміг побачитися із сім’єю. Дружина й троє дітей зірки ось уже вісім місяців живуть у США. Тож можна лише уявити їхні емоції при зустрічі...
— Тарасе, ви попередили кохану про свій приїзд чи це був такий сюрприз-сюрприз?
— Звісно, вона знала, а ось діти — ні. Тож вийшла справжня несподіванка... Це було феєрично: вони кричали, верещали, стрибали, обіймались. Що цілком очікувано, бо я люблю своїх дітей, а вони — мене. І ми дуже сумували одне за одним.
На жаль, сьогодні війна розділила велику кількість українських сімей. Татусі пішли на фронт, а мами з дітьми перемістилися у безпечніші місця. Як не в Україні, то за кордоном. І живуть так уже пів року, а хтось — ще більше.
Добре, що у багатьох військовослужбовців здебільшого є інтернет: вони мають змогу принаймні зателефонувати рідним, побачити їхні обличчя та усміхнутися одне одному. Проте, погодьтесь, це складна ситуація, коли батька й чоловіка немає поруч.
— I як ваша дружина дає собі раду?
— Звичайно, їй важко. Моя мама й вітчим дуже допомагають, але все одно основне навантаження — на Олені. Тож вона не може займатися не те, що повноцінно, а хоча б мінімально своєю творчістю. Нині на її плечах — виховання наших дітей.
До речі, Марко і Роман вчаться у двох школах: американській — очно, і українській — дистанційно. Навчальний процес у нас з ранку до вечора. Це висмоктує сили — і фізичні, і психологічні. Тож не обходиться без конфліктів... Утім, дітям теж непросто, але мусять.
— Нелегко буде й вам у кріслі члена журі національного відбору на “Євробачення”. Ви вже виробили якийсь антидот від хейтерів?
— Після того, що довелося пройти на передовій, це все якось... нерелевантно. Зрештою, я вільна людина, живу в демократичному суспільстві, маю право на свою точку зору, а також на її висловлення. І буду це, власне, робити! Ніхто не заборонить мені мати свою позицію щодо будь-яких питань суспільного життя й “творчих актів” інших артистів.
— До речі, про пережите на передовій. Ви часто потрапляли у ситуації, коли опинялись за крок від біди? Щоб не сказати смерті...
— Та багато всього було. Протягом двох місяців точно ми постійно перебували в зоні ураження мінометами, артилерії, а також роботи диверсійних груп. Були під обстрілами, навколо нас вибухали міни, один снаряд прилетів просто на позицію. Нас дивом не поранило, а ось колезі-військовому відірвало ногу... Ну, таких випадків траплялося чимало. Це — війна.
Протягом двох місяців точно ми постійно перебували в зоні ураження мінометами, артилерії, а також роботи диверсійних груп.
— А як трансформувалась ваша думка про армію країни-агресорки — починаючи з лютого і до листопада?
— Спочатку я просто дивувався, а потім став відверто насміхатися над російською армією у своїх публікаціях у соцмережах. Адже вона виявилась відсотків на вісімдесят фейком. Її міць та її вправність — не більше ніж стереотип чи взагалі ілюзія.
Насправді, нічого вони не варті без українців у своїх лавах. І Другу світову не виграли б свого часу без нас. Цю ж війну, не сумніваюсь, програють! Бо ніхто нині не вміє краще воювати, ніж сучасний український козак, у жилах якого тече вільна кров...
Росіяни — слабкі, приречені та принижені. Як на полі бою, так і на політичній арені. Це приниження переслідуватиме їх не одне покоління. Ми ж точно нічого не забудемо й нагадуватимемо під час кожного траншу репарацій, які вони обов’язково виплачуватимуть.
— I наостанок таке питання: це правда чи жарт, що гурт “Антитіла” відкриває свій музей?
— Ні, це не жарт. Проте музей буде тимчасовий: працюватиме лише протягом двох тижнів. Його відкриття заплановане в контексті майбутнього концерту “Антитіл” — єдиного у 2022 році в Україні, що відбудеться у Львові на Різдво, 25 грудня.
Деякі речі з експозиції можна буде придбати й таким чином допомогти нашому благодійному фонду, який займаться підтримкою дітей загиблих воїнів 130-го батальйону, а також акумулює кошти для закупівлі антидронових рушниць і пеленгаторів для ЗСУ.
Першу партію нам уже вдалося закупити, що дозволить набагато ефективніше працювати проти ворожих безпілотників. А далі збір триватиме, бо і пеленгаторів, і рушниць треба нині сотні, якщо не тисячі. По суті — в кожен окоп. Тому роботи попереду ще багато!
