Якщо в мирний час у радіоефірах найчастіше звучав головний хіт “Плачу Єремії” — “Вона”, то нині — “Лента за лентою”. Тепер же Тарас Чубай написав нову пісню — “За усе святе”, що також має всі шанси набути популярності...
— Скажіть, чи були вже якісь відгуки тих, хто нині на передовій?
— Коли я тільки зробив цю пісню, ще перед публікацією надіслав її кільком людям на фронт. А вони потім відправили свої відгуки — відео та звукові файли. Хлопці наговорили мені багато гарних слів. Важко описати, що я при цьому відчував... Звичайно, це дуже розчулює. Я зрозумів, що пісня потрапила до свого слухача.
— У фейсбуці ви періодично пишете про потреби підрозділів ЗСУ, до допомоги яким долучаєтесь. Одним треба купити шоломи, іншим — тепловізорний приціл, третім — пікап... Цікаво, от за скільки вдалося зібрати гроші на авто?
— Це було блискавично: за ніч! Тоді ми самі здивувалися, як швидко люди відгукнулися й допомогли. Ну, хлопці заслужили: вони потопили “Москву”, що було одним із переломних моментів у цій війні. (Йдеться про 28-му окрему механізовану бригаду імені Лицарів Зимового Походу. — Авт.).
Звичайно, я беру участь у волонтерських акціях. Хоч маю троє дітей і з фінансами нині, як у всіх, скрута, намагаюся завжди, якщо є кошти, переказувати їх на такі потреби, і, звичайно, організовувати якісь збірки. До речі, планую з цією метою благодійні концерти.
— Сьогодні на багатьох радіостанціях звучить легендарна “Лента за лентою” з альбому “Наші партизани”, що вийшов понад 20 років тому. Нарешті в ефірі щось змінилося...
— Ну, так. Усі швиденько перевзулися. Я не дуже довіряю багатьом тим людям, які десятиліттями не брали в ефір мої пісні, а тепер пишуть і телефонують: “Вишліть, будь ласка, нам те-то й те-то”. (Усміхається). У нас, на Галичині, повстанські пісні звучали у кожній родині. І ми добре розуміли, про що в них мова, пам’ятали та знали ворога в лице. А тепер це розуміє вся країна.
— До речі, ви якось підстрахувались на випадок нових атак Росії на наші енергетичні об’єкти? Дехто купує генератори...
— Це не так просто. Спробуй придбай сьогодні генератор! Знаю то не з чуток, бо якраз вивчаю тему. (Усміхається). Раніше ж я мав автоматичний генератор, але моє обійстя у Гостомелі потрапило під окупацію і московити його розграбували. А будинок батьків дружини спалили... Тож тепер я винаймаю квартиру.
— У вас удома, здається, була студія?
— Так, була. Тепер немає. Залишилось приміщення, простріляне кулями й понищене уламками снарядів. Правда, мій звукорежисер дещо врятував та перевіз до Львова. Але, на жаль, багато чого зникло, зокрема колекція гітар, які я дуже любив. Тепер боляче дивитися на старі фотки, де мене зазнимкували з тими інструментами, й плакати... Але якось воно буде, це все — набувне.
— А яка доля ваших унікальних аудіоархівів?
— На жаль, три мої комп’ютери були цілком розпанахані: з них повиймали “бебехи”. Проте, коли ми втікали звідти — під час бою, просто під кулями, з дітьми, батьками та домашніми тваринами — я встиг вхопити свій “макбук” і одну гітару. Тож дещо збереглося, але є, звичайно, втрати, й архівні також.
Три мої комп’ютери були цілком розпанахані: з них повиймали “бебехи”.
— Коли саме вам довелося виїжджати? Тобто якого числа...
— Коли почалася вся ця історія, ми з дружиною були далеко від дому, майже за тисячу кілометрів, а діти — в пластовому таборі в Бучі. Нам ледве вдалося дістатися назад, на перекладних, і зранку 25 лютого довелося заїжджати на фактично російські позиції. Щоб забрати дітей та батьків і бодай щось врятувати...
Потім, кажу ж, ми втікали просто під час бою. Добре, що знали лісові дороги, адже займалися велоспортом та вивчили трохи рідні місця. І це допомогло нам врятуватися. Люди ж, які пробували виїхати буквально через 15 хвилин, уже не змогли цього зробити...
Після того, як ми побували під обстрілами й бомбардуваннями, знадобився довший час, щоб прийти до тями й перестати падати на землю від кожного голосного звуку. А допомогла мені в цьому улюблена робота. Інакше давно “накрило” б усім тим жахом.
— Тарасе, як би ви продовжили речення: “Рано чи пізно Росія...”?
— Розпадеться і зникне з карти в тій формі, в якій вона є. А чи постане там щось подібне на людське суспільство — велике питання... У будь-якому разі московитів чекає дуже сумна доля. Я думаю, ще за нашого життя ми побачимо, як вони спокутуватимуть. Їх ждуть великі страждання за все те, що накоїли в Україні!
