У неї чимало ролей у театрі й кіно. Та кого б не грала Тамара Яценко, її героїні — жінки з почуттям гумору. Він рятує киянку й у нинішні непрості часи...
— Без гумору я давно би збожеволіла, — розповідає “Експресу” народна артистка України. — Адже щодня відбувається стільки жахливих подій. Навіть коли читаю у новинах про загибель тварин (як це було, скажімо, внаслідок підриву Каховської ГЕС), то непритомнію. Що вже казати про смерті людей... Попри все, вважаю, що нині важливо не втрачати оптимізм і позитивне налаштування!
— А до нічних атак столиці ви вже адаптувалися?
— Ну, так. Можливо, це неправильно, але до укриття не ходжу. Хоча метро поблизу. Не те, щоб я була така безстрашна (усміхається), але дотримуюсь у житті принципу — на все воля Божа. Власне, щойно лунає сигнал повітряної тривоги, починаю молитися... Переживаю не стільки за себе, як за рідних та близьких.
До речі, не так давно помер мій брат. Він жив у Горенці, що неподалік Ірпеня й Бучі. У їхньому селі, що було весною минулого року окуповане, багато будинків розбомбили, а ось їхній — уцілів. Ну повибивало вікна — і все... Брат дуже близько брав усе до серця. Воно й не витримало. Не раз казав: “Якщо помру, то в цьому винен Путін!”
— А як ваше здоров’я? Вам же, здається, зробили операцію...
— Так, мені замінили суглоб. Якщо раніше я не могла ходити, то тепер усе нормально. Навіть паличкою вже не користуюся. За тролейбусами, правда, не бігаю (сміється), як у молодості, але, дякувати Богу, аби не гірше. На щастя, італійський імплант непогано прижився.
Знаєте, це добре, що я відважилась на операцію. Її зробили в грудні, а в лютому почалася повномасштабна війна. Причому клініка ж — у Бучі. І оце тепер, коли знадобились деякі документи й архівні знімки, виявилось, що нічого не збереглося... Але мій хірург — живий. Це я точно знаю.
До слова, племінник також працює у Бучі — стоматологом. Окупанти їхній заклад розграбували, а що не забрали, те порозбивали. На щастя, за декілька днів до вторгнення Росії він поїхав з родиною у Карпати. Потім вступив у тероборону, а жінки подались за кордон. Хто до Польщі, хто до Чехії, хто до Італії.
— Ви не хотіли долучитись до їхнього товариства?
— Ні. Хоч мене запрошували в Італію, де живе свекруха племінниці. Вона з дитиною, власне, туди й поїхала. А я відмовилась полишати Україну. Єдине — провела двадцять днів із братом у Ржищеві, що на Київщині. Тоді це місто ще не атакували росіяни, а тепер уже і по ньому запускають “шахеди”. Оце весною розбомбили гуртожитки, внаслідок чого були і загиблі, і поранені. (Зітхає).
— Як би ви продовжили речення: “Я ніколи не пробачу росіянам...”
— На жаль, вони виявились дуже відсталою нацією. Це — просто звірі й вовкулаки! Звичайно, я їм нічого не прощу. Насамперед — Путіну та його оточенню, а також тим, хто прийшов на нашу землю. Так і хочеться спитати: “Ну куди ти лізеш?” Господарю Кремля не шкода ні українців, ні росіян. Вони йому теж по барабану. Проте люди — зазомбовані й не розуміють того. Для них він — бог.
На щастя, є ще Галкін, Пугачова, Макаревич, Фейгін та інші, які нас підтримують. Безумовно, їх не можна порівнювати з тією сволотою. На мій погляд, це було би неправильно. Хоч їх набагато менше. Якщо не сказати, крапля у морі. (Після паузи додає). Те, що Росія накоїла в Україні, не тільки я не зможу пробачити. А в найближчі десятиліття чи століття — ніхто. Таке не пробачається!
— Тамаро Олександрівно, що додає вам сьогодні оптимізму?
— Наша армія. Коли читаю щоденні зведення — скільки рашистів знищено чи скільки складів з боєприпасами й технікою підірвано — це мене дуже радує. Окупанти ж, які нічого не можуть на полі бою, б’ють по мирному населенню. Ні совісті, ні честі та взагалі — нічого святого в них немає. (Зітхає). Знаєте, так хочеться одного ранку прокинутися і щоб цього всього не було. Аби забулося, як страшний сон... Думаю, про це сьогодні мрію не лише я.
