Якщо ви бодай раз бачили Світлану Тарабарову, не сумніваюсь, що запам’ятали. Хоча б за довгим рудим волоссям, яке давно стало її “візитівкою”. Як і патріотичні й щемливі пісні, найвідоміша з яких — “Повертайся живим”...
— Щодня надходять повідомлення з вашого рідного Херсона про чергові обстріли та руйнування. Наскільки вам важко емоційно читати такі новини?
— Херсон — це біль. Моє рідне місто, на площі якого ми разом зустрічали новий 2022 рік та співали світлі пісні, уже в кінці лютого опинилося в окупації...
Важко передати ті відчуття. Спочатку тобі здається, що то жахливий сон і зараз ми всі прокинемось. Потім постійне відчуття страху, що з батьками може щось статися. Потім надія, ще зовсім слабка, яка ставала щодня сильнішою. Потім щастя від новин про звільнення.
Бачити в новинах та каналах фото знайомих із дитинства місць, які нині руйнує окупант, — нестерпно. Але ми помстимося за кожен зруйнований будинок та кожне відібране життя.
— Ваші батьки досі залишаються там?
— За два дні до нового року нам таки вдалося організувати їх евакуацію із Херсона. Вперше з січня 2022-го я змогла обійняти маму й тата. А батько вперше побачив онуку. (Усміхається). На жаль, район Острів, де пройшло моє дитинство, тепер обстрілюють чи не найбільше (відсутністю світла, води і тепла там уже нікого не здивуєш), тож це був вимушений крок. Головне — зберегти життя.
— Декілька місяців після початку повномасштабної війни ви жили на Заході України. Ви часто бували тут з концертами і раніше, а що відкрили для себе тепер?
— Наш будинок під Києвом — у Бучанському районі, й ми встигли до приходу орків вивезти дітей у більш безпечне місце. Для нас другим домом став Івано-Франківськ. Досі з теплом згадую всіх, хто обігрів нас своїм теплом у той час, коли здавалося, що весь світ валиться. Тож, напевно, головне відкриття — це люди.
— Чи вдалося поповнити свій запас галицькими слівцями? Та й загалом попрактикуватися у щоденному використанні української мови...
— Відверто кажучи, “галицькі слівця” я не пам’ятаю. Натомість пригадую, як щоразу милувалася ідеальною українською мовою, де б не була. (Усміхається). Для мене знаковим став 2014 рік, відколи я перестала писати пісні російською та відмовилась від будь-яких проектів на Московії. Багато хто в той час не розумів мене, а тепер дивлюсь, як вони переходять, і радію...
Взагалі, мій особистий досвід переходу на українську в побуті важко назвати легким. І я, і чоловік народилися у зросійщених родинах. Та ми вважаємо своєю маленькою перемогою, що наші діти в побуті послуговуються винятково українською.
— Нині, як відомо, ви при надії. Чи всі з найближчого оточення зрозуміли вас у бажанні втретє стати мамою?
— Це неймовірне відчуття, коли всередині тебе зароджується цілий новий всесвіт — нове життя. (Усміхається). Хоча, звісно, під час війни в ситуації цілковитої невизначеності це викликало купу запитань. Але я впевнена, що життя триває і жодні вороги не повинні забрати його в нас.
Це неймовірне відчуття, коли всередині тебе зароджується цілий новий всесвіт — нове життя.
— А ви не думали — хоча б тепер — виїхати за кордон і там народжувати?
— За цей час ми отримали багато пропозицій про виїзд: Польща, ФРН, Болгарія, США. Але я відчуваю, що моє місце сьогодні тут. Ми продовжуємо виступати для захисників навіть на шостому місяці. (Сміється). Зрозумійте — найкраща країна в світі — саме тут. Як і найкращі лікарі, їжа, банкінг, зв’язок... Тут найкращі люди — це головний скарб нашої держави!
Тож я планую народжувати в Україні. Звісно, якщо у ракет будуть інші плани й вони зруйнують пологовий, тоді, напевно, знову повернуся до цього питання. Але поки що тримаємо кулаки, віримо в ЗСУ та найнадійнішу ППО у світі, й не забуваємо донатити.
— Що додає вам нині сил та допомагає не піддаватись стресам?
— Діти. Іванові чотири роки, Марійці два. Вони чарівні, в них тепер щодня — нові відкриття, нові емоції, нові перемоги та поразки. Звісно, інколи їх важко витримати (батьки мене зрозуміють, бо знають, як інколи діти можуть “винести мозок”) (сміється), але вони надають сенс нашому життю і заради них ми готові битися.
— Ваша пісня “Повертайся живим” з’явилася, здається, ще вісім років тому. Коли виконуєте її сьогодні, сльози не пробиваються назовні?
— Пісня “Повертайся живим” народилася у серпні 2014-го, за тиждень до трагічних подій в Іловайську. Жахливо відчувати, що вона досі не втратила своєї актуальності. Нині це крик багатьох матерів, дружин, дітей... Але вона має неймовірну силу — інколи я отримую листи від військових, де вони дякують за неї, пишуть, що слухали в окопах і вона допомогла пережити це пекло й повернутися живим. Такі історії завжди викликають сльози. Її дійсно важко виконувати, бо я звикла всі емоції пропускати через себе, але до повної перемоги я співатиму її на кожному виступі.
