Він завжди був не просто співаком та музикантом, а й громадським активістом. З початком великої війни “Фома” (так шанувальники звикли називати зірку) був і в теробороні, і волонтерив, і знімав документальні фільми, і давав концерти на передовій. Щоразу повертаючись у рідний Київ...
— Рік тому столиця була майже порожньою, — каже “Експресу” 51-літній народний артист України. — Фактично залишились лише працівники критичної інфраструктури, а також ті, хто виявив готовність боронити Київ. І нас було насправді не так багато. Якщо порівнювати з потужними силами ворога, що стояв за дев’ять кілометрів від міста...
Я перебував тоді в теробороні як волонтер зі зброєю. Доводилось їздити і в Ірпінь, і в Бучу. Знаєте, ніколи в житті мені не доводилося бачити такої кількості трупів. А ще — втрачати стількох друзів, знайомих і побратимів. (Зітхає). Проте це неабияк гартує та викликає бажання знищити ворога. Усіма можливими способами!
— Наскільки ви змінилися за останній рік?
— Моє життя, як і всіх українців, теж змінилося, а ось погляди — ні. Я залишився на тих же позиціях, що й раніше. Для мене війна розпочалася не 24 лютого... Очевидно, що у ворога нині одне завдання — передусім знищити нашу націю, наш народ. Тобто це справжній геноцид. І дуже прикро, що багато людей досі цього не розуміють. Навіть у тих містах, що були під окупацією чи потерпають від щоденних обстрілів. Особливо — на півдні країни.
— Вам доводилось там бувати?
— Так. І під Херсоном, і в Миколаєві. Я не раз їздив до побратимів... Не забуду один із концертів, на який прийшли бійці з позицій. Оскільки місто під постійними обстрілами, то в їхньому таборі ввечері не можна вмикати світло. Тож виступати довелося при ліхтариках. Півтори години. Проте атмосфера була дуже душевна.
Після того, як концерт закінчився, ми лягли відпочивати, а буквально за хвилин сорок почалися потужні обстріли того району. Вибухи були ближче й ближче. Зрозуміло, коли таке відбувається, ти хвилюєшся. Проте бажання спати виявилось сильнішим. Я одягнув свій шолом, “бронік”, поставив поруч рушницю і просто заснув. (Усміхається).
— Знаю, що ви нині знімаєте документальні фільми...
— Так. У тому ж Миколаєві я знімав про лікарню швидкої допомоги, що приймала важких поранених — цивільних і військових, приводила до тями, а потім їх перевозили в інші регіони. Благодійний фонд “Коло”, амбасадором якого я є, доправив туди чимало різної техніки. Скажімо, апарати ШВЛ. А згодом туди прилетіли ракети. До речі, я тоді якраз був у місті й бачив усе на власні очі... Що ж до документалістики, то я займаюсь нею з 2020 року. Це тепер моя друга професія. Після музики.
— Як би ви продовжили речення: “Ніколи не пробачу росіянам...”?
— Зґвалтованих, закатованих, спалених дітей і жінок. Насамперед я це не пробачу. А ще — знищену Україну та їхній нацизм. Чомусь у нас багато хто досі думає, що вся проблема в Путіні. Насправді ж він лише пика колективної Росії, яка століттями займалась колонізацією нашої країни. Зокрема, через мову. Проте сьогодні чимала кількість українців продовжує балакати російською. А це ж мова нашого ворога!
Я переконаний: якби з 1991 року Україна йшла шляхом заперечення будь-якої співпраці з Москвою (від економіки до шоу-бізнесу), то нинішньої війни би не було. Принаймні в тому вигляді, в якому вона є. Проте понад тридцять років у нас були відчинені двері для всього російського. Що не могло певною мірою не позначитися на ментальності... Сьогодні ж наша країна стала фортецею на кордоні між вільним світом і мороком.
— Ви згадали про шоу-бізнес. Верховна Рада прийняла законопроект, що дозволить позбавляти звань артистів-зрадників. Чи не запізно народні депутати взялись за цю проблему?
— Звичайно, треба “анульовувати” тих усіх уродів типу Лорак чи Повалій (не кажучи вже про Кіркорова). Проте як заслужений і народний артист України можу сказати, що ті всі звання — пережиток “совка”. У радянські часи це був один із елементів системи. Нині ж, по суті, він нічого не дає артистам.
Зрештою, треба змінювати всю систему відзначень. Не можуть бути Героями України Діма Коцюбайло, “Да Вінчі”, який лежить на Аскольдовій могилі, та Юрій Бойко, котрий усе життя працював на “рашу”, й нині приймає у Верховній Раді закони... Ми ведемо героїчну війну, але всередині країни досі чимало брехні та ілюзій, яких ще належить позбутися.
