Географія гастролей популярного співака сьогодні значно розширилась. Якщо раніше це була лише Україна, то тепер і закордон. Так, остання поїздка Павла Зіброва була до Іспанії та Чехії...
— Під час цього невеличкого благодійного туру ми закрили певні потреби ЗСУ і наших переселенців, — каже “Експресу” народний артист України. — Усі концерти пройшли з аншлагами. Глядачі раділи кожній пісні, що лунала зі сцени, і намагались підспівувати. На кожному виступі виконую “Я так хочу додому”, що торік з’явилась у моєму репертуарі. Вона викликає сильні емоції не тільки у глядачів, але й особисто в мене. Чесно кажучи, досі не можу її спокійно співати ні в Україні, ні за кордоном, перехоплює горло й мимоволі йдуть сльози...
— Найближчим часом збираєтеся знову за кордон?
— Наразі не планую. Нині в Україні проводять багато доброчинних акцій, до яких долучаюсь із великим задоволенням. Це можуть бути концерти, на яких збирають кошти (вхід за донат), а ще — безплатні виступи для переселенців із Маріуполя, Харкова чи Херсона. Також щотижня виїжджаємо до наших хлопців у різні бригади по Україні, підтримуємо дух, багато говоримо, співаємо.
— Наприкінці минулого місяця вам виповнилося 66 років. Як ви ставитесь до цієї цифри?
— Якщо озирнутись назад, то зроблено чимало, але хочеться ще. А найголовніше — можеться! Я почуваюсь дуже добре, адже веду активний спосіб життя — не тільки концертую, але й пораюсь по господарству. Живемо з родиною у заміському будинку в селі, де маємо великий садок та город, вирощений власноруч.
Щодня займаюсь фізичною працею: то в мене в руках сапа, то пилка, то молоток. Як не обрізаю щось, то поливаю, як не пересаджую, то збираю. До прикладу, перед нашою з вами розмовою зібрав та заклав у морозильні камери смородину і полуниці, а трошки з часом підуть порічки й аґрус, далі достигнуть сливи. Роботи не бракує, я виконую її з великим задоволенням, це справді — кайф!
— Ви згадали про дружину й доньку. Марина Володимирівна й Діана не хочуть поїхати кудись на відпочинок? Тиждень-другий побути під мирним небом та бодай виспатися...
— Наразі мої рідні зі мною і нікуди не планують їхати. В нас у селі відносно тихо та спокійно. Зрозуміло, коли пролітають “шахеди” або чути свист ракети, всім не до сну, але ми тримаємось разом. Закордонні ж курорти поки зачекають. Тим паче, ми мали змогу трохи виспатись, коли були в турі за кордоном. (Усміхається).
— Кажуть, ви викладаєте в одному зі столичних вишів?
— Так. Рік тому Михайло Михайлович Поплавський запросив мене очолити кафедру естрадного співу в Київському університеті культури й мистецтв. Я 15 років уже викладав там, потім була перерва років 5 — 7, а тепер вирішив повернутися, і дуже радий, що так вчинив. Робота з молоддю колосально стимулює. Якщо завтра маю за няття, то не можу якось розслабитись — шеф має бути у формі. (Сміється).
У мене вже є достойні талановиті студенти, які гідні виходити на велику сцену. Вони потребують постійної уваги — часто телефонують за порадою чи допомогою. Але в шоу-бізнесі, як в армії, треба пройти всі щаблі: від солдата до генерала.
— А як би ви продовжили речення: “Ніколи не пробачу Росії...”?
— Поки буду жити, нічого не пробачу Росії. І наші діти також. Навіть не уявляю, скільки повинно пройти поколінь, щоб увесь той жах забувся (через покаяння), а комусь це не вдасться ніколи, адже загинули рідні чи близькі... Росіяни — варвари й тварюки, розмовляти з ними та діяти треба їхньою мовою. От і все... Знаєте, ворог не зупиниться, поки ми його не зупинимо. У буквальному розумінні цього слова.
— Павле Миколайовичу, не запитуватиму, що ви робитимете у перший день після Перемоги, а що — в другий?
— З першим днем усе зрозуміло: будемо чаркуватися, обійматися, цілуватися. А ось у другий — співатимемо пісні. За енергетикою ці концерти відрізнятимуться від нинішніх. Пісні будуть інші — переможні, які вселятимуть у людей віру і надію, що Україна буде відбудована, а імена полеглих ніколи не забудуть. Адже вони пролили свою кров за нашу незалежність, і саме завдяки цим хлопцям та дівчатам ми сьогодні живемо.
