В уславленої фехтувальниці на шаблях медалей і звань — просто мо-о-о-ре. Від золота Олімпіади (а також срібла й бронзи) до перемог на чемпіонатах Європи й світу. Нині ж вона живе та тренується в італійській Болоньї, куди я й зателефонував...
— Ольго, коли ви востаннє були в Україні?
— У жовтні я приїздила на чемпіонат України, що проходив у Львові. Було дуже приємно побути вдома. Навіть якщо це і не Миколаїв, але все одно — рідна земля. До того ж Львів — одне з найулюбленіших моїх міст у Всесвіті. (Усміхається). Тож я була дуже рада знову там побувати, а заодно зустрітися з батьками, які спеціально приїхали. Теж на три дні... Правда, не обійшлося без повітряної тривоги, сигнал якої я почула вперше. Те відчуття страху, що довелося пережити, було не з приємних.
— У якому режимі ви сьогодні слідкуєте за українськими новинами: лише зранку й увечері чи не тільки?
— Упродовж усього дня. За дев’ять місяців це вже стало звичкою. Слідкую за новинами і в соцмережах, і в телеграм-каналах. Адже у мене в Україні — родина й друзі, за яких я дуже переживаю та постійно підтримую зв’язок... Інша річ, коли перебуваю на якихось змаганнях (скажімо, декілька днів тому прилетіла з Алжиру, де проходив Кубок світу з фехтування), тоді намагаюсь менше дивитись у телефон. Адже маю все-таки концентрувати увагу на поєдинку.
— Щоденні повідомлення про жорстокі бомбардування рідного Миколаєва, мабуть, щоразу для вас, як ніж у серце?
— Це справді дуже важко. Адже бомблять ті місця, які я добре знаю: школи, університети, спортивні об’єкти... У такі моменти просто ненавидиш наших ворогів. І молишся за те, щоб не було ніяких жертв. Хоча дуже рідко обходиться без них. (Зітхає). А батьки вже адаптувалися та звикли. Сплять у підвалі в нашому будинку, забили вікна, щоразу реагують на сирени та йдуть в укриття. Одне слово, намагаються вижити.
У такі моменти просто ненавидиш наших ворогів. І молишся за те, щоб не було ніяких жертв.
— А ваша сестра, здається, переїхала до Італії?
— Так, вона з сином тут, зі мною. Майже з самого початку великої війни. Тоді тільки через тиждень вдалося приїхати в Україну (буквально на три години до Чернівців) та забрати сестру з дитиною. І ті сім днів були, мабуть, найжахливішими в моєму житті... Тепер племінник вносить у наші будні чималий позитив. Ставлюся до нього як до свого сина. До речі, вони з моїм хлопцем — найкращі друзі. (Сміється). Мені подобається, як він адаптувався.
— Як ви даєте собі раду з ненавистю, про яку згадували? Вона ж хоч-не-хоч акумулюється...
— Ви знаєте, спочатку я відчувала лише ненависть, потім додалася й лють. За те, що мої рідні нині в небезпеці, за той страх, який відчуваю сама, зрештою, за ту ж ненависть, що з’явилася тепер у мені. Я справді дуже сильно ненавиджу той народ. І це почуття буде тепер зі мною завжди. Ніщо вже не змінить моєї думки. Ніколи!
— Чого з мирного життя вам нині найбільше бракує?
— Спокою. Простого спокою. Я згадую свій програш на Олімпіаді чи, не знаю, коли побила машину. Тоді здавалося, що настали “темні часи”. Проте, порівнюючи з тим, що відбувається сьогодні, розумію, що це не так... Тому я сумую за миром у нашій країні. Коли ти просто живеш і не чуєш ані сирен, ані вибухів.
Сьогодні всім українцям непросто. Та й потім, у післявоєнний час, коли доведеться відбудовувати нашу країну, не слід сподіватися, що буде легко. Проте кожен день, який ми тепер проживаємо, робить нас міцнішими морально і, як це сказати українською мовою... так, загартовує. Нам треба бути сильними!
— До речі, як вам дався перехід з російської, якою ви завжди спілкувалися, на державну?
— Це ви мені скажіть. (Сміється). Тепер уже набагато краще. Я і з деякими друзями спілкуюся українською, і книжки читаю, і даю інтерв’ю. Спочатку дуже хвилювалася та соромилась, що не маю достатньої розмовної практики... Тепер же дуже пишаюся, що перейшла на українську мову. Вважаю, це досить круто!
