У його творчому доробку — не один фільм про війну. Можна згадати “Крути 1918”, “Чорний ворон”, “Мирний, 21”, який недавно, до речі, вийшов на кіноекрани. Однак рік тому Олексій Тритенко вже в реальному житті взяв до рук зброю. Відтоді він — у лавах ЗСУ...
— У мене, як і в більшості українців, не було якихось вагань, — каже “Експресу” зірка серіалу “Коли ми вдома”. — 25 лютого ми зустрілися з Ахтемом Сеїтаблаєвим і після десяти хвилин спілкування визначилися: треба долучатись до тероборони й намагатися бути якомога кориснішими для країни...
Після першої ж ночі я зрозумів, що війна може докорінно мене змінити. Тож, щоб не втратити себе, вирішив не складувати пережите та побачене, а кожен день “обнуляти”. Це, якщо хочете, своєрідний лайфхак. Щоранку я ніби починаю все з початку. І як би важко не було, стараюсь не втрачати віру та надію.
— Про які речі, пов’язані з представниками країни-агресорки, ви раніше лише здогадувалися, а тепер знаєте точно?
— Я здогадувався, що вони зневажливо ставляться до нас. Це було помітно й у довоєнні часи. Можу навести чимало прикладів, адже мав нещастя працювати з російськими акторами. Уже тоді були подвійні стандарти: скажімо, москвичів селили в окремі гримерки, до того ж давали годину перепочинку, а українцям — 45 хвилин. Звісно, це дратувало...
Проте я тоді особливо не замислювався над витоками тієї зверхності. І тим більше не міг уявити, що незабаром вона набуде маніакальних форм та щодня виливатиметься в якусь тваринну жорстокість. Черговий тому приклад ми могли побачити нещодавно, коли було оприлюднено відео розстрілу росіянами одного з українських військових... Однак це лише зміцнює наш дух та загартовує волю!
— Раніше вам доводилось мати справу зі зброєю?
— У кіно — так. Проте на війні це виявилось фантазійним непотребом. (Усміхається). Усе довелось опановувати в екстремальних умовах. Засвоюючи знання буквально на льоту. Адже іноді мають значення не те, що хвилини, а мікрони секунд. І тут від твоєї швидкості залежить ду-у-уже багато.
— Наскільки реальність, з якою ви стикнулись на війні, виявилась жахливішою від того, що міг написати найвигадливіший сценарист?
— Візьмімо для прикладу той же випадок із розстріляним бійцем. Якби щось подібне глядач побачив у кіно, то одразу сказав би: “Ні-і-і, так не буває”. Мовляв, у житті ніхто не гине зі словами “Слава Україні!” на вустах. Але, як бачимо, такі вчинки бувають. І це — найвищий ступінь самопожертви.
— Що для вас — людини цивільної — виявилось найважчим? Не з фізичної точки зору, а з емоційної...
— Пригадую, десь на п’ятий день війни ми з хлопцями сиділи в окопах і я сказав таку фразу: “Ніколи не подумав би, але зараз багато віддав би за шматочок піци”. (Сміється). А наступного дня волонтери привезли нам чотири піци. Тоді все було зачинено, але в одному закладі хлопці та дівчата вийшли й спеціально приготували для нас.
Це такі маленькі радощі, яких іноді хочеться. Та загалом мені було доволі легко знехтувати тими побутовими речами, до яких ми звикли в цивільному житті. А щодо емоцій... Я став більш сентиментальним. І це така міна сповільненої дії, бо іноді мене може справді “пробити”. Хоча, коли йдеться про справу, то, звісно, там немає місця сентиментам. Жодним.
— Коли ви зрозуміли, що приборкали свій страх?
— А його неможливо приборкати. Страх — це природне відчуття і єдине, що залишається, — працювати з ним рука в руку. В умовах же бойових дій він не дає тобі робити зайвих рухів та “геройствувати”. Інакше ти станеш якщо не “двохсотим”, то “трьохсотим”. Ще й побратимів потягнеш за собою... Що би там не було, завжди стараюся максимально сконцентруватися і якомога точніше та швидше виконати те чи інше завдання.
— До речі, вам доводилося втрачати побратимів?
— Дякувати Богові, безпосередньо наш підрозділ не губив хлопців. На відміну від інших. Проте щоразу, довідуючись про втрати, я відчуваю лють. Справжню лють! Адже, дійсно, нині гинуть найкращі. Переконаний: після перемоги ми ще довго будемо згадувати й вшановувати всіх тих героїв, які поклали свої голови.
А ще — слід подумати про зведення меморіалу чи пантеону тих, хто загинув у цій війні. Можливо, наступні покоління мали би давати там обітницю на захист країни й вірність українському народу. Це має стати для всіх святим місцем, де перед героями ніхто не має права збрехати, схибити або ж зрадити. Ніколи!
