Вона входить до числа топдизайнерів України. І навіть нині, в часи війни, продовжує натхненно працювати. Мало того — показує свої колекції не лише в Україні, а й за кордоном...
— Я щойно повернулася зі Сполучених Штатів, де провела благодійний показ, — каже “Експресу” Оксана Караванська. — Його організував Союз українок Америки, щоб зібрати кошти на обладнання для наших лікарень. На дефіле, що відбулося у дуже престижному приміщенні — музеї фотографії та кіно в місті Рочестері (штат НьюЙорк), прийшли не тільки представники діаспори, але й чимало американців... Нам вдалося зібрати 50 тисяч доларів. Хоч ця сума не остаточна, адже чеки від людей ще надходять.
— Мабуть, кожен другий за океаном запитував у вас про війну?
— Ні, про саму війну ніхто особливо не розпитував, адже всі подробиці можна довідатися зі щоденних новин. Американці цікавились конкретнішими речами: як мені вдається працювати в тих умовах, чи не хочу виїхати за кордон і як витримую психологічно? Ось це були три базові питання, що часто зводились до одного: як ми даємо собі раду? Що тут відповіси — ми, українці, як кажуть, семижильні. (Усміхається).
— Тож як вам вдається не піддаватися руйнівному впливу щоденних стресів?
— Я все-таки живу в тиловому Львові, а не в Києві чи в інших містах, де набагато потужніше відчувається війна. До речі, з початком повномасштабного вторгнення довелося закрити в столиці все, що я там мала, і повністю передислокуватися на Західну Україну... Виїхати ж за кордон бажання не було. Я давно вирішила: що би не сталося, залишатимусь на рідній землі!
А боротися зі стресами в нинішній ситуації допомагає робота. Я “вмикаю” голову та кажу собі: “Оксано, ти сама свідомо це вибрала, тому береш і працюєш. (Усміхається). Живеш, як живеться, й усе буде добре”. Оце єдине, що справді допомагає. Ні, маю ще один рятівний спосіб: я повернулася до старої звички і час від часу стала курити. Деколи це заспокоює.
— А до басейну чи на тенісні корти — як у мирний час — не ходите?
— Ні. Зранку я вправляюсь удома на тренажерах. Суто для підтримання фізичної форми. А відвідувати басейн, грати в теніс чи займатися іншими “розважальними” видами спорту не можу. Мені просто не йде. Буквально на фізичному рівні... Очевидно, що сьогодні це не на часі.
— Ви намагаєтеся контролювати свої емоції чи іноді даєте волю сльозам?
— Є чудовий вислів: сльозами горю не зарадиш. Я просто зціпила зуби й прошу в небес, щоб усе це швидше закінчилося. Стараюсь акумулювати свої сили. Раніше шарпалася на всі боки — як волонтерка і їсти варила, і сітки плела, а тепер зосередилась на тому, що мені вдається найкраще. Тобто створюю нові колекції одягу... І з кожного продажу переказую певну суму в благодійний фонд, з яким давно співпрацюю і який займається реабілітацією поранених.
— Скажіть, як би ви продовжили речення: “Тепер Росія назавжди для мене...”?
— Важке питання. Хочеться дуже багато гидоти сказати. (Усміхається). Зараз подумаю. (Після паузи додає). Перше, що напрошується, це слово ненависть, але вона ніколи до добра не приводить. Тож ненавидіти росіян — не вихід... Відповім краще так: для мене Росія, тобто їхнє суспільство, це просто не люди. Вони взагалі соромлять людську расу!
— Ця думка сформувалась у вас в останні півтора року чи ви й раніше її дотримувалися?
— Так, набагато раніше. Я все-таки трохи освічена людина й колись чимало читала. Те, що сьогодні відбувається у нас, описав ще Лев Толстой. У своїй повісті “Хаджи-Мурат” він розповів, як російські військові поводились під час підкорення Кавказу. Скажімо, вони осквернили священне джерело горців фекаліями, а потім ще й обмазали хати людей...
Знаєте, в молодості я мала дуже багато знайомих у Росії. І коли Україна стала самостійною, вони раптом стали казати: “Вы что — сумасшедшие? Вы что — идиоты? Зачем вам это нужно? Мы же все — едины и вы — наши!” Уже тоді я зрозуміла, що з росіянами ніколи не буде не те, що любові, а й нормальних відносин. Вони нас просто не сприймають.
— Пані Караванська, де би ви хотіли, щоб вас застав день Перемоги?
— Ой, мені абсолютно байдуже. Лише би він настав. І що швидше, то краще... Не хочу нічого загадувати наперед. Просто не люблю цього робити. Однак тут я невиправна оптимістка. Зрештою, як завжди. (Усміхається).