Його, як завжди, важко “спіймати”. Назар Задніпровський активний не тільки у фейсбуці, де коментує все та всіх, але й у реальному житті. То він на репетиції у театрі, то грає виставу, то дає інтерв’ю (популярного актора запрошують тепер не лише телевізійники, а й блогери), то озвучує черговий фільм...
— Нині працюємо над другим сезоном серіалу “Скажені сусіди”, — каже “Експресові” народний артист України. — Перший сезон тільки вийде на екрани на початку березня, а ми вже відзняли наступний. Звичайно, під час війни це не так просто: на наших очах були і “прильоти” (поблизу кіностудії якраз ТЕЦ), і ракети збивали, і доводилось сидіти у бомбосховищі, а потім переносити перервані зйомки на наступний день... Та Бог милував — усі живі та здорові. (Усміхається). Сподіваюсь, на якості серіалу це все не позначиться.
— Скажіть, наскільки ви змінилися за останній рік?
— Насамперед я навчився жити без сім’ї. Коли почалося повномасштабне вторгнення, дружина й діти поїхали на Західну Україну, а потім — за кордон. Були в Італії і Туреччині. Пів року ми не бачилися. Лише — по вайберу. Восени родина повернулася до Києва й стало трішки веселіше, але... Ми все одно перетинаємося тільки вдень, адже я вдома не ночую.
Річ у тім, що перед початком великої війни злягла моя мама. З її діагнозом до лікарні не кладуть, тому... Довелося самому стати санітаром — памперси, пігулки, уколи (лікарі консультують телефоном, а я вже все роблю), а ще — прання, продукти і т. д. Тож на ніч я залишаюся з мамою, а потім біжу працювати. Адже треба заробляти копійку — на ті ж ліки. (Зітхає).
— А ваш внутрішній стрижень нині став міцнішим? Під впливом тих подій, які відбуваються у країні...
— З внутрішнім стрижнем усе нормально. Я нікуди з Києва не поїхав і не поїду. Готовий був стояти до кінця — якби дали гвинтівку чи автомат, міг би відстрілюватися зі свого вікна. Або обв’язатися вибухівкою та піти назустріч ворогові... Так, це я можу. А ось бігати окопами, на жаль, ні. З 2006 року я на інсуліні, адже маю цукровий діабет. Тому з мене такий собі боєць. Проте для оборони Києва, думаю, ми ще всі знадобимося: і ті, хто має виразку, і ті, хто має хворі нирки. Головне — влучно стріляти!
— Від росіян, з якими вам свого часу доводилося працювати на знімальному майданчику, ви очікували таку жорстокість, цинічність та інші негативні прояви, які тепер стали очевидними?
— Від влади очікував, від дурнуватого населення очікував, від кадрових військових очікував. Що тут казати — там усім “рулить” ФСБ. Натомість не очікував, що так ганебно поведуться деякі актори, які роками їздили до Києва заробляти гроші, признавалися у любові до України, а потім не те, що відвернулися, а враз стали “обсир...ти”. Більшість же просто засунула свій язик в одне місце.
Не очікував, що так ганебно поведуться деякі актори, які роками їздили до Києва заробляти гроші, признавалися у любові до України, а потім не те, що відвернулися, а враз стали “обсир...ти”.
Знаєте, спочатку я намагався достукатися до знайомих, дехто (не називатиму прізвищ) навіть казав, що підтримує нас, але... Публічно заявити про свою позицію вони не наважувалися. Стра-а-а-шно. До кінця березня я бився, як риба об лід, а потім зрозумів, що до росіян не достукатися. Врешті-решт мені набридло принижуватися і витрачати даремно час. Тож я всіх просто послав нах...р!
— Що сьогодні підживлює ваш оптимізм?
— Тільки ЗСУ. Сьогодні ми молимося за них. Втім, говоритиму за себе: щовечора прошу для наших захисників Божої ласки, покрови, щастя. І поменше “трьохсотих”, тим більше — “двохсотих”. Оцим і живемо. До речі, на радіо мене якось запитали: “Які ваші амбітні плани?” Я відповідаю: “У мене один амбітний план — перемога. Причому така перемога, щоб наші вороги вмилися своєю кров’ю, своєю ненавистю, своєю жорстокістю”.
Чудово розумію, що ми не дійдемо до Кремля. Треба звільнити свою територію, а далі... А далі вони, як змії у банці, поз’їдають одне одного. Я в це вірю, точніше — хочу вірити. Інша річ — на скільки часу нинішня ситуація затягнеться й скільки ще поляже наших хлопців. Ми ж убиваємо падло, мерзоту, зеків, себто найгірших, а у нас, навпаки, гинуть найкращі. Ось у чому полягає все паскудство.
— Пане Назаре, як би ви речення продовжили: “Тепер я точно знаю, що українці...”?
— Непереможні... На щастя, у нас був час — вісім років — щоб належно підготуватися та навчити армію. ЗСУ 2014-го і 2022-го — це велика різниця. Якби тоді сталася така навала, як тепер, нам були б “гайки”... Сьогодні ж можна впевнено сказати: українці дійсно непереможні!
