Рівно десять років тому цей колектив переміг на телевізійному шоу “Україна має талант”. Відтоді Наталія Фаліон та її дівчата живуть на валізах. Немає, мабуть, куточка в країні, куди за ці роки “Лісапетний батальйон” не заїжджав з концертами. А тепер вони виступають ще й за кордоном...
— Ми щойно повернулися з гастролей у Німеччині та Чехії, — розповідає “Експресу” співачка. — Мали чотири концерти: у Празі, Карлових Варах, Пардубіце й Зінгені. В останньому місті, де живуть наші друзі, долучилися до великого німецького проекту зі збору коштів на реанімобіль і медичне обладнання для дитячої лікарні в Білій Церкві на Київщині.
А ось на чеських виступах, на які прийшли насамперед наші земляки, збирали гроші для допомоги ЗСУ. Чесно кажучи, ми були вражені, як люди за кордоном переймаються нашою бідою, переживають за Україну та намагаються долучатись до нашої підтримки... Ми приїхали втомлені, але дуже задоволені. І маємо нові запрошення, тож восени або взимку знову поїдемо за кордон.
— Ви уже визначились, на що підуть зібрані кошти?
— У ЗСУ служать хлопці з нашого та сусідніх сіл. Щоразу зідзвонюємося з ними й запитуємо, що потрібно. Потім купуємо й надсилаємо. Наразі йдеться про дрон, два мотоцикли для розвідувальної роти та шоломи... До того вже передавали на передову чотири старлінки, ті ж мотоцикли (у майстерні їх спеціально модернізують), а також долучались до збору коштів на коптери й вантажівки... Нині ми всі мусимо допомагати нашій армії, щоб наблизити Перемогу.
— Знаю, що ви збираєтесь з концертами у Харків, Дніпро, Запоріжжя. Тобто в регіони, які чи не щодня атакують росіяни... Не лячно трохи туди їхати?
— Відчуття страху є. Ми ж живі люди. Звичайно, ситуація у Західній Україні не до порівняння зі Сходом. Нам Бог подарував більш-менш спокійні ночі та в своїх ліжках. А там... (Зітхає). Глядачі нас чекають. Для них важливо, що ми не побоялися й, попри все, приїхали. Отже вони — не самотні. Може, на наших концертах вдасться хоч трошечки відігріти їхні душі та зміцнити надію. До слова, у Харкові ми вже виступали цієї весни.
— Тим часом ваші колеги — скажімо, Таїсія Повалій — виступають перед росіянами. Ще й з українськими піснями. Вам не прикро?
— Прикро, звичайно... Коли на “Голубому вогнику” вона виконувала “Червону руту”, думаю, Володимир Івасюк перевертався у труні. Це було схоже на фарс. Над нами ніби насміхалися... Я не хочу, щоб та легендарна пісня звучала з уст нехай української співачки, але на ворожій території. Тим більше, що вона підтримує агресивну політику Росії. Бо якщо ти там живеш, співаєш на урядових концертах, значить, ти з ними в одній “упряжці”. І нам не по дорозі. У нас зовсім інші “сани”.
— А як би ви продовжили речення: “Я хочу, щоб росіяни знали...”?
— Що вони ніколи не зламають український дух і не заставлять нас співати під свою музику. Протягом віків ми добивалися незалежності й будемо врешті її мати — справжню. Наша держава буде схожа на державу, адже орієнтуємося на мудрих людей, а не на Радянський Союз. Тож нехай Росія знає, що Україна з кожним днем ставатиме сильнішою. І ми зуміємо відстояти свої землі, свої родини, свої хати!
— Рівно десять років тому ви перемогли на відомому телешоу. Для вас це було, ніби учора, чи навпаки?
— Ой, я сама не можу повірити, що так швидко пролетів час. А також, що ми так довго протрималися у шоу-бізнесі. Це ж, знаєте, штука непроста. (Усміхається). Тим паче для сільських жінок, які не мають ні менеджера, ні продюсера, самі пишуть пісні, організовують концерти, ще й примудряються допомагати іншим... Тішуся, що нам вдалося утвердитися на українській сцені та здобути шанувальників, які нас люблять та завжди чекають.
— До речі, про любов: ви випадково не мрієте зустріти нове кохання?
— Ні. Я не нагла людина й не прошу в Бога те, що він мені вже дав, а дякую за те, що мала. Знаєте, у мене були такі три роки, що іншим і за триста не випадає. Усе це дала мені одна людина, яка пішла з життя. (Цивільний чоловік зірки помер під час пандемії коронавірусу. — Авт.). Скільки емоцій я пережила, скільки надбала для себе — сили, енергії, натхнення, скільки нових навичок набула... Ну дуже багато мені дали ті три роки. І тепер розумію, що більшого — не буде, а меншого я не хочу. (Сміється).
