Нині вона найтитулованіша українська режисерка. На рахунку Марини Вроди — нагороди не одного престижного кінофестивалю. Насамперед — “Золота пальмова гілка”, яку мисткиня отримала в Каннах (Франція). Тепер же її скарбничку поповнив ще один трофей — “Срібний леопард”, здобутий у Локарно (Швейцарія).
— Марино, ви уже відійшли від коктейлю емоцій, пов’язаних з отриманням престижної статуетки за повнометражний фільм “Степне”?
— Мені здається, я досить спокійно це сприйняла. Звичайно, була дуже рада нагороді, бо до неї пролягав довгий шлях та й визнання це завжди позитивна річ. Воно додає сил і натхнення. Проте так, щоб прямо “коктейль емоцій”, я би не сказала. (Усміхається).
— На втілення цього проекту знадобилося десять років. Вам не шкода того часу? Суто по-людськи...
— Шкода. Дуже. Адже можна було зняти ще купу фільмів, але... Така ціна. Цей проект — авторський, а не комерційний. Тому я вперлася як художник і наполегливо йшла до його втілення. Знала: якщо не зроблю сама, не зробить уже ніхто... “Степне” — це притча передусім про стосунки з часом, а ще — про роботу з пам’яттю та спадщиною. Я ставлю перед нашим суспільством питання: хто ми такі й куди йдемо? В принципі, ця тема мене завжди цікавила.
— Наскільки я розумію, ви завершували фільм уже після початку повномасштабного вторгнення Росії?
— Так. Звичайно, я розуміла: якщо залишуся в Україні, то буде важко все закінчити. Тож, коли наші польські партнери запросили до себе, я поїхала. Потім була Німеччина, Франція, Словаччина. В останній країні, власне, й доробляла картину. До речі, троє учасників знімальної групи перебувають сьогодні на фронті, а двоє — загинули. Один із них — у бою, іншого, цивільного, розстріляли, коли віз на авто їжу військовим.... Я ж пробула за кордоном рік і тепер повернулася.
— Як швидко ви адаптувалися до нових реалій?
— Я не дуже добре реагую на постійні повітряні тривоги. Адже в нашому будинку немає нормального укриття, тому ходжу туди на свій страх і ризик. Хоча, якщо сирена виє вночі, то можу й не почути. Скажімо, останню ніч я просто проспала (усміхається) і лише зранку прочитала про чергову атаку...
Насправді мені не треба було особливо адаптовуватися. Знаєте, навіть коли перебувала за кордоном, війна мене не полишала. І серед європейців, яких вона прямо не зачепила, я відчувала ще сильніший біль. Тож там набагато важче, ніж тут, удома. Коли поруч такі ж, як ти, повірте, це легше.
— Якщо говорити про “легше” і “важче” в професії. Гендерні стереотипи в українській кіноіндустрії змінюються?
— Так, ситуація змінюється, але хотілось би, щоб усе відбувалось трошки швидше. Адже все одно залишається дуже багато страшних стереотипів. І в нашій професії жінок, які заробляють режисурою, досі дуже мало. Майже немає. Хоча більше стало продюсерок і адміністраторок... У будь-якому разі в нас немає гендерної рівності. Це точно. Тож треба ще працювати й працювати.
— У 2011 році у вашій біографії була перемога на Каннському кінофестивалі. Це все для вас, як у минулому житті, чи відчуваєте емоційний зв’язок із тими подіями?
— Для мене це — ніби було вчора. Прекрасно все пам’ятаю. На відміну від тих десяти років — найскладніших у моєму житті, про які ви запитували. У Каннах усе було дуже класно: від організації (там тобі дають відчути, що фестиваль передусім не для продюсерів чи прокатників, а для режисерів) до чудових зустрічей. Пригадую крутий обід із Ніколь Кідман...
Не забуду і церемонію нагородження. Треба було прийти за чотири години до початку. Я ж подумала, що це умовність, та з’явилась за дві. Коли всі уже були при параді та готові до виходу на червону доріжку. Перевдягатися до готелю мене не пустили. Я розплакалася, мов дитя. (Сміється). Організатори привезли шафу з босоніжками і сукнями. Аби можна було вибрати щось замість лляного сарафана з квіточками, в якому я ходила на пляж....
До слова, я потім ще на місяць затрималася у Франції, оскільки втратила паспорт. Удома ж мене чекали не вітання, а нищівна і зневажлива критика. Нижче плінтуса. Вчора, через стільки років, я натрапила на старі статті і вжахнулася. Спочатку було неприємно, а потім я просто сміялася. Нині це мене вже не ображає, але викликає сум, що ми на такому рівні спілкуємося одне з одним... Cловом, мої спогади — з гірчинкою.
— Марино, сподіваюсь, ваш наступний проект не доведеться чекати десять років?
— Я теж сподіваюся. (Усміхається). У мене вже є ідея нового фільму. Хотілось би втілити її якомога скоріше. Це історія не тільки про нас, українців, але й про європейців. Мені здається, така стрічка була би цікавою глядачеві нині. Втім — побачимо.
