Шістдесят років тому Сергій Параджанов завершив у Карпатах зйомки фільму, якому судилося стати культовим. Одну з головних ролей у ньому зіграла актриса Лариса Кадочникова. Нині народній артистці України — вісімдесят п’ять років. І вона все ще виходить на сцену...
— Ось учора в нас була прем’єра, — каже “Експресу” зірка. — Якщо раніше виставу “Музика кохання” про Жорж Санд і Фредеріка Шопена я грала російською мовою (наш театр, як відомо, був “росдрами”), то тепер — українською. Вважаю, що під час війни інакше не може й бути! Я одразу поставила собі таку ціль і рада, що її вдалося досягти.
У кіно мені, звичайно, доводилось зніматись українською. Однак театр — це зовсім інше. Коли ти граєш головну роль та фактично весь час перебуваєш на сцені, це складно. Мова ж не тільки про обсяг тексту... Довелося спеціально займатися з телеведучою Тетяною Цимбал. За три місяці вона “підтягнула” мої знання з української мови. І глядач прийняв усе на ура. Вважаю це своєю перемогою!
— А як вам це вдалося в умовах, коли фактично щоночі Київ атакують? I тут просто не до сну...
— Це, звичайно, жах. Удень ти репетируєш і намагаєшся усміхатися, а коли настає ніч, страх бере за горло. Перебуваєш ніби на межі життя і смерті. Декілька разів були ситуації, коли здавалося, що “вогняні кулі” ось-ось залетять у моє вікно, а вони йшли далі й вибухали десь поруч. На щастя, наша ППО знищує більшість ракет і “шахедів”. Але все одно — лячно!
— Виїхати кудись зі столиці не було поривів?
— Я і торік не хотіла, і сьогодні — також. Хоча мене й далі кличуть за кордон. Нещодавно ось пропонували поїхати в Болгарію. Мовляв, подамо вам машину просто під під’їзд. (Усміхається). Моя відповідь все одно була “ні”. Якщо і зберусь кудись за межі України, то лише на гастролі. Наприклад, у Німеччині проходитиме фестиваль, на який нас запрошують. Наразі не знаю... Нікого не засуджую, але я не полишала Київ ні на один день!
— I що додає вам сьогодні внутрішніх сил?
— Насамперед — улюблена робота. Знаєте, театр — це мій другий дім і взагалі — моє життя. Коли я працюю, то ніби молодшаю. (Усміхається). Забуваються і болячки, і весь той жах. Додає енергії й те, що поруч — близька людина. Мій цивільний чоловік — значно молодший і до мистецтва ніякого стосунку не має. Андрій — адвокат... Через ті нічні стреси, на жаль, він занедужав: тиск постійно скаче. (Зітхає).
— А ви як здоров’я підтримуєте?
— До війни я завжди їздила на море. Десять днів відпочинеш — і знову здорова. Однак тепер навіть до Одеси не вирушиш. Хоча знайомі кажуть, що на пляжах — “аншлаг”. Купатися заборонено (торік багато людей загинуло), а ось засмагати — можна... Якби навіть я мала під Києвом дачу, то все одно не поїдеш, бо в будь-який момент може “прилетіти”.
Тож із міста, що перебуває під захистом наших військових, я ні ногою. Зате багато гуляю Києвом. Таксі користуюсь лише тоді, коли треба встигнути на репетицію у театр. Звичайно, щоб мати добрий вигляд, як завжди, роблю маски. А ще — нікому не заздрю. Ця риса робить жінку некрасивою і вона швидше старішає.
— Сльози часто сьогодні з’являються на вашому обличчі?
— Звичайно. Як тут не заплакати, коли, наприклад, читаєш про медсестру, яка втратила ноги, підірвавшись на міні, та, попри все, виходить заміж. Або оце зустріла на одній виставці жінку, чий 26-річний син місяць тому загинув на фронті. Вона показала його фото — такий красень. Цей хлопець — герой...
Знаєте, нині в людях відкриваються неймовірні риси. Про когось раніше могли подумати: “А-а-а, він слабкий”. Проте в екстремальних умовах людина змогла виявити дивовижну силу, яка була схована десь там, усередині. (Після паузи). Думаю, після війни на основі багатьох тих історій знімуть не один фільм. Щоб ми не забули про тих, кого втратили. А їх стільки!
— Ларисо Валентинівно, як би ви хотіли відсвяткувати Перемогу?
— Я мрію поставити довгий-довгий стіл, який би починався у нашому дворі й — якби це було можливо — простягнувся через усю країну. Накрила б його білою скатертиною і винесла разом із сусідами всілякі наїдки. Аби привітати одне одного із закінченням усього того жаху. Війна — це ж найстрашніше, що тільки може бути!
