Багато хто пам’ятає його ще за “Фабрикою зірок”, хоч це було сто років тому. Нині ж Коля Сєрга — у лавах ЗСУ. Заснував “Культурний десант”, з яким виступає перед захисниками та захисницями на передовій. Іноді це бліндажі, іноді галявини, іноді просто підвали...
— Ми відпрацювали уже концертів сімсот, — каже “Експресу” лейтeнант Коля Сєрга, якого мій дзвінок застав під Пісками на Донеччині. — І мені легше сказати, де ми не були за цей рік, ніж де були. Географія постійно розширюється... За той час і в “перепльоти” потрапляли, і під обстріли. Спочатку ти ще зважаєш на це, а потім швидко звикаєш та не думаєш про ризики... Цікавих моментів справді було багато. (Усміхається).
— Кажуть, ти вчився у школі снайперів?
— Так, у десантноштурмових військах. Хоча той курс, який я проходив, скоріше можна назвати “марксменівським”. Тобто нас готували як піхотних снайперів. Дистанція роботи — до 800 метрів... Раніше я не мав справи зі зброєю. А тепер став її фанатом. Їжджу, тренуюся, стріляю... Наразі працюю на зміцнення бойового духу наших бійців, але, якщо виникне потреба, покладу гітару та візьму до рук гвинтівку.
— В одному з твоїх інтерв’ю почув таку фразу: “Моя муза працює на перемогу”. А вона на початках не “пручалась”?
— Ні. Вона була мобілізована. (Усміхається). З натхненням ніяких проблем немає. Я чудово розумію, які композиції сьогодні потрібні. Тому пишу багато та пишу продуктивно. До речі, наша команда працює тепер ще й над гімнами бригад. Аби люди пишались не тільки тим, що вони — військовослужбовці, а й приналежністю до конкретних підрозділів... Одне слово, робота триває 24/7.
— Це правда, що твій тато нині теж воює?
— І тато, і брат. У нашій сім’ї всі чоловіки воюють. Щоправда, вони — на південному напрямку, а я — на Донеччині. Якщо з батьком бачилися одного разу в Одесі, то з братом — ще на початку повномасштабного вторгнення. Тепер більше спілкуємося у телефонному режимі. На жаль.
У нашій сім’ї всі чоловіки воюють. Щоправда, вони — на південному напрямку, а я — на Донеччині.
— Минулого року тебе було відзначено орденом “За мужність” III ступеня. Наскільки це було несподівано?
— Дуже несподівано. Проте, побачивши серед “номінантів” на інші нагороди з нагоди Дня Незалежності деякі прізвища, я не міг зрозуміти, як вони туди потрапили. Одна справа, коли йдеться про Андрія Хливнюка чи Сергія Притулу, які повністю віддають себе нашій спільній справі, інша — коли хтось просто піариться або б’є себе кулаком у груди, а насправді нічого особливого не зробив. Погодьтесь, це не зовсім порядно.
Мене то все неабияк збентежило і я відсторонився від процесу. А нещодавно сидів з одним легендарним комбригом — Героєм України — й випадково зайшла мова про мій орден. Коли він почув, що я вирішив його не забирати, запитав: “Ти вважаєш, що недостойний?” Це змусило мене задуматись. Адже насправді та відзнака — оцінка не лише моєї роботи, а всієї команди “Культурного десанту”... Тож тепер займаюсь тим, щоб усе-таки її отримати.
— Ледь не щодня у новинах фігурує твоя рідна Одеса, яку регулярно обстрілюють. Для тебе це, мабуть, як серпом по..?
— Слухайте, я можу сказати, що для мене кожна така новина, кожен обстріл України, кожна подія, як серпом... У мене немає поділу на Одесу, Київ, Харків чи Краматорськ. Це все — одне велике тіло, яке болить, коли десь стаються поранення.
— Тобі доводилось бувати в найгарячіших точках. Що з побаченого чи почутого виявилось найбільшим шоком?
— Не знаю. Я не рефлексую сьогодні в цьому напрямі. Бо для того, щоб керувати тією чи іншою “системою”, треба бути всередині неї, а щоб описати — вийти за її межі. Тому таке глибинне проживання емоцій, воно заблоковане, воно “заморожене”, воно сховане десь далеко й глибоко. Насамперед тому, що це не на часі. Іншими словами — поплачемо після перемоги. Тож сказати, що справило на мене найбільше емоційне потрясіння, я зараз не можу.
— Порівнюючи Колю Сєргу часів “Фабрики зірок” і нинішнього, наскільки ти змінився? Якщо не брати до уваги сивину...
— Я думаю, що в них дуже класна спільна штука. Це — відчуття правди. Воно й підказує, як рухатися життям. Так було тоді, так є сьогодні. Тому, напевно, у мене й нема якогось страху. Інша річ — коли повномасштабна війна тільки почалася. Тоді мені дали зброю й поставили контролювати стратегічний об’єкт біля моря.
Я розумів, що в будьякий момент може висадитись десант — натреновані вбивці. У мене ж за плечима — лише заняття на військовій кафедрі й три набої, випущені з “Калаша”. (Усміхається). Проте думок зробити крок назад не було. Ні, тільки вперед... Хоч я не думав, що матиму шанси вижити. Проте вважаю: краще загинути, як воїн, ніж жити, як боягуз.
