Вона брала участь і в “Х-факторі”, і в “Голосі країни”. Проте популярність прийшла до Анастасії Прудіус (так насправді звати співачку) лише з появою хітів “Чи разом” і “Біля серця”. Перший зібрав на YouTube майже 6,5 мільйона переглядів, другий — 4,6 млн. Нині ж KOLA багато гастролює (як в Україні, так і за кордоном), збираючи кошти на потреби ЗСУ...
— Тепер я перебуваю в Ізраїлі, — каже “Експресу” співачка, яку мій дзвінок застав у ТельАвіві. — А потім полечу в Нідерланди, Польщу (тут планується благодійний концерт до річниці початку повномасштабного вторгнення в Україну), Угорщину, Чехію... Це такий “забіг” на місяць, а далі, якщо не буде виступів, поїду до мами, яка живе в Іспанії. Там тепер усі мої речі й туди я повертаюсь щоразу з гастролей.
— Вам легко далося рішення виїхати за кордон?
— Я не хотіла нікуди їхати, тому мене буквально випихали... Перші п’ять днів, коли почалась велика війна, я провела в підвалі. Потім вирушила на Західну Україну. Там постійно доводилось шукати житло, адже надовго люди не могли нас прийняти. Паралельно займалась волонтерством. Їздила в Ужгород, Львів, Івано-Франківськ у пошуках необхідного... І тільки після того, як мій хлопець пішов у ЗСУ, я вирушила за кордон. Самій залишатись було дуже страшно.
— Тоді й народився ваш зворушливий хіт “Чи разом”?
— Так. На мене накотились емоції: і від проблем в особистому житті, й від того, що відбувається у країні (боліло кожного дня за кожну нашу людину), а на додаток з’явилась неймовірна туга за рідним домом, за землею, за своєю країною. Ніколи раніше я не відчувала нічого подібного. Тож майже не їла, майже не спілкувалася з мамою, залишаючись наодинці з думками... І одного дня, сидячи на лавочці, я написала цю пісню.
— Мільйонні перегляди на YouTube принесли вам моральну сатисфакцію за ті роки, що ви пробивались в український шоу-бізнес?
— Звісно. Якби це сталося до війни, думаю, я б інакше все сприймала. Нині ж у моїй голові дуже багато змінилося. Не буду хизуватися перед усіма знайомими: “Дивіться, тепер у мене є мільйон!” (Усміхається). Важливіше інше — ти робиш улюблену справу й це комусь потрібно. Тобто з’явилась можливість бути почутою. Ось що справляє найбільшу сатисфакцію та додає сьогодні натхнення.
— В одній із ваших пісень є такі слова: “Маю надію, що мою країну покинуть ці дикі звірі”. У вас особисто що живить ті сподівання?
— Я просто вірю, що ми все подолаємо. І що ці падлюки відчепляться від нас. З того, що бачу та відчуваю, доходжу висновку: вороги роблять усе, щоб затягнути час і вимотати українців. Проте впевнена: і морально, і фізично наші хлопці набагато сильніші, ніж на початку повномасштабної війни. Вірю та знаю, що ми вистоїмо. І перемога — за нами!
Я просто вірю, що ми все подолаємо. І що ці падлюки відчепляться від нас.
До речі, в тій пісні є також рядки: “Я маю надію, що наші діти побачать щасливе майбутнє. Я маю надію це буде у червні, а максимум — в грудні”. На концертах доводиться постійно змінювати місяці. Спочатку замість червня співала вересень, потім — жовтень, опісля — листопад... Коротше кажучи, ви зрозуміли. (Усміхається). Щоразу виконання цієї пісні дається непросто.
— Маєте у своєму репертуарі як ліричні, так і патріотичні речі. Скажіть, коли ви стоїте на сцені й співаєте їх, іноді накочується сльоза?
— О, це класика. (Сміється). Якщо раніше я писала пісні в різних колабораціях, то тепер майже все — сама. Тому кожне слово, що співаю, дуже в мені відгукується... Звісно, я плачу на концертах. Багато. Хоч і намагаюсь стримуватися і контролювати ситуацію. Коли ж відчуваю, що сльози підкочують, кажу собі: “Насте, зберися!” (Усміхається). Що тут дивуватися — у нас усіх нині нервова система трошки розхитана.
— Щодня ваш рідний Харків стає об’єктом жорстоких атак Росії. Такі новини, чи радше зведення, мабуть, особливим болем відгукуються у вашому серці?
— Коли це все тільки почалося, побачивши перші руйнування, я плакала і писала пости з дуже поганими словами... Адже Харків — це моє дитинство й там усе оповите щемливими спогадами. У цьому місті досі живе багато друзів та знайомих. Тож я відчуваю все дуже гостро й серце болить, але... Це вже не новина, що нас кожного дня обстрілюють, тепер це не вганяє у ступор. Не те, щоб я стала більш стресостійкою. Просто мозок якось налаштувався на те, що ми маємо все витримати, мусимо боротися до кінця, захищаючи нашу країну, і обов’язково переможемо.
— Насте, як би ви закінчили речення: “Ні російські бомби, ні танки не зможуть...”?
— Забрати нашу свободу, нашу віру й наше добро в серцях, тобто людяність. Вони все можуть вкрасти: пісні, мікрохвильовки, шпалери, не знаю, що там іще. Але ось цього ніколи в нас не заберуть!
