Можливо, когось це здивує, але Іван Гаврилюк зіграв у ста фільмах! До того ж пліч-о-пліч з Іваном Миколайчуком, Бориславом Брондуковим, Костянтином Степанковим та іншими зірками, яких уже давно немає з нами... Цієї неділі народний артист України святкує ювілей — 75 років.
— Вам не хотілось би поміняти цифри місцями?
— Звичайно, хотілось би. (Усміхається). Я не проти скинути років тридцять, а то й більше. Адже, як сказала колись одна велика актриса, старість — це найбільше свинство, що можна тільки уявити. Я її особливо не відчуваю — не тому, що такий “бодрячок” чи великий оптиміст — ні. Просто вважаю себе юнаком похилого віку. (Сміється).
Нині ж, коли в Україні відбуваються страшні, трагічні, драматичні події, дуже жалкую (кажу абсолютно щиро), що не беру в цьому участі. Маю на увазі — фізично. Через це мене мучить совість. Відчуваю велику провину… Дивлюся на молодих хлопців, які віддають життя за Україну, і захоплююсь ними. Думав, що таких людей у нас уже немає. Я справді вражений!
— А яким словом ви би описали своє ставлення до росіян?
— Ненависть. Хоч і воно не здатне вмістити все те, що я відчуваю сьогодні до цих покидьків. І персонально, і загалом... Знаєте, свого часу я багато працював у Росії та Білорусі (і не тільки). Мав там чимало друзів — не якихось дебілів, а людей високої культури та інтелектуалів. Тепер не можу збагнути, що з ними сталося? Чому Господь забрав розум? Звідки той маразм, який вони тепер верзуть? Тож відчуваю навіть не розчарування, а щось набагато більше.
— Якщо вести мову про творчі справи: не сумуєте за “великим кіно”? Востаннє ви знімались, здається, двадцять років тому...
— Ви знаєте, для мене колись кіно було не просто професією, а релігією. Без усякого перебільшення. Мені були байдужі дружина, батьки, рідні. Головне — зйомки... До слова, у мене понад 70 головних ролей, а загалом — 100. Причому я ніколи не вимолював, не просив, не принижувався. Ні-ко-ли. На відміну від багатьох колег.
Тоді український кінематограф змушений був говорити “езоповою мовою”, але, як не дивно, її всі розуміли. Фільми творили видатні люди, прізвища яких ви чудово знаєте. А сьогодні... Особливо не стежу за тим, що і хто знімає. Щоправда, на “Довбуша” обов’язково піду. Наразі ж фільму не бачив, бо возив по лікарях дружину.
— А як ваше здоров’я, якщо не секрет?
— Тьху-тьху-тьху. Поки що — нормально. Хоч день на день не подібний. Іноді буває всяке. Із серцем маю трохи проблем, але це таке... Чи кинув я курити? Так, у сімдесят років. Як ножем відрізало. Відтоді не брав до рук сигарети... Натомість стараюсь багато ходити пішки: 10 — 12 кілометрів щодня. У місті не користуюсь громадським транспортом. Навіть коли несу щось важке.
А коли виїжджаю на хутір, то працюю з ранку до вечора. Там завжди є чим зайнятися. Вирощую перці, помідори (цьогоріч були завбільшки з дитячу голову), часник, цибулю і т. п. Знаєте, це так приємно: ти посіяв щось у землю, а потім доглядаєш, як дитя. Свого часу посадив великий сад. Маю хороший урожай. Одне слово, нудьгувати не доводиться.
— Ви згадували про свою половинку — пані Мирославу, з якою понад 55 років разом. Це вона у вас “ідеальна дружина” чи ви — “ідеальний чоловік”?
— Ні, я не святий. Часом порушував одну заповідь. (Сміється). Натомість до дружини більше пасує слово ідеальна... Що цементує наш шлюб стільки років? Турбота одне про одного. Щира турбота. Що б не було, ти відповідаєш за цю людину. Тому піклуєшся про неї як у побутових справах, так і в усьому решта... Як на мене, це найголовніше.
— Якби ви зустріли сьогодні Івана Гаврилюка, якому 20 років, що б йому порадили чи від чого, можливо, застерегли?
— Не застерігав би ні від чого. Хоч я багато ризикував. Шість разів цілував смерть в уста. У деяких випадках йшов на ризик свідомо. Зате потім було дивовижне відчуття, ніби літаєш на крилах. Адже ти переборов страх, якусь невпевненість у собі. Тож я порадив би тому Гаврилюку, молодому, жити так, як жив я.
Єдине — бути не таким скромним, а більш упевненим у собі. Я часто думав: о, це незручно, це некрасиво, це не можна. Треба було йти до мети твердішим кроком. Хоч тоді ми мали іншу епоху. Це нині амбіції — позитив, раніше ж — навпаки. Сучасні актори не просто амбітні, а нахабні та самозакохані...
У будь-якому разі я завжди намагався дотримуватися одного правила: все в житті винагороджується — як добро, так і зло. За п’ять хвилин до смерті тобі воздасться. Дивлячись на інших, не раз мав нагоду переконатися, що це справді так. Вірю і сьогодні — напередодні свого 75-ліття!
