Він був одним із переможців легендарного фестивалю “Червона рута”. Збирав у дев’яностих роках аншлаги на найпрестижніших майданчиках. Саме тоді виконав пронизливу пісню “Війна завжди війна”, яка вражає сьогодні своїм текстом...
— Чесно кажучи, я тоді й подумати не міг, що ті рядки виявляться справді пророчими, — розповідає “Експресу” 46-літній Андрій Кравчук. — Нині ж це — ніби віддзеркалення того, що відбувається довкола. Мости, які горять, плач дітей, чужі страждання, біль, хрести, труни... Звичайно, те, що я відчував 25 років тому, виконуючи цю пісню, і сьогодні, то зовсім різні відчуття. Правда. Війна змінила нас усіх.
— Кажуть, ви пройшли курс навчання стрільби з автомата?
— Так, пройшов. Раніше я думав: ну, взяв собі до рук зброю і стріляєш, але це виявилось не дуже просто. (Усміхається). Втім, крок за кроком я трішечки навчився. Це було необхідно! Адже ніхто з киян не знав тоді, чи не доведеться кожному з нас захищати з автоматом свій двір, свій дім, свою квартиру. Тому всі намагались чогось навчитися у той час. І я також... Нині зброї вдома не тримаю, але зберігся бронежилет. Ще з тих часів, коли в 2014-му їздив співати у зону АТО.
— Сьогодні часто виступаєте перед військовими?
— Звичайно. Протягом року було багато концертів для наших захисників і захисниць. Тепер же разом із групою “Аква віта” вирушаємо у благодійний тур, мета якого — збір коштів для ЗСУ. Стартує він із Західної України, а потім, сподіваюсь, пройде і в інших регіонах... Ну а виконуватимемо на нашій “дискотеці дев’яностих” хіти, що давно стали культовими.
— А нове щось пишете час від часу?
— За період повномасштабної війни я записав чотири пісні. Не дуже багато, але кожна з них — окрема історія... Інколи хочеться заспівати щось таке ліричне й вдатися до випробуваної стилістики. Проте розумію, що час змінився і вимагає від нас усіх одного — бути сильними... Тому на моїх концертах ви не почуєте речей, що дисонують з тим, чим живе та дихає наша країна. Не хочу виконувати щось пустопорожнє. Навіщо? Сьогодні кожна пісня — це маленька гармата, і вона повинна робити свою справу.
— Знаю, що торік відійшов ваш батько. Ви були близькі?
— Так, близькі... Звичайно, я дуже сумую за татом, за нашими відвертими розмовами, за його порадами, які мені не раз допомагали... Сьогодні такий час, що багато людей втрачають близьких. Увесь рік я не хотів розповідати нікому про свою трагедію, а потім подумав: якщо поділюсь нею з іншими, то й вони, можливо, теж подолають життєві проблеми. І з’явиться надія на те, що все буде добре.
— Якщо не помиляюсь, у вас була дача в селищі поблизу Бородянки, що неподалік Києва. Там ніхто не квартирував випадково?
— Слава Богу, ні. Хоч цей район був в окупації. Його звільнили тільки 5 квітня 2022-го. І люди настраждалися. Такі жахи розповідають, що не віриться, як подібне можливе у ХХІ столітті... Коли рік тому я їхав автомобілем Варшавською трасою (батька ховали в рідному селищі), серце розривалося, як було понівечено ці красиві місця. А нещодавно знову туди навідався і не міг не відзначити, як усе прибирається й відбудовується. Українці інакше й не можуть!
— Як би ви продовжили речення: “Тепер я точно знаю, що Росія — це...”?
— Ворог. І у нас сьогодні спільна мета — його перемогти... Не можна не помітити, як Україна згуртувалася. Це вже не так, як було раніше. Коли у Львові одна атмосфера, а в Києві — зовсім інша... Тепер ми єдині у своїх емоціях, поривах, діях. Ще б трішечки більше всім нам сил. Передусім — військовим... Заради цього ми й працюємо, заряджаючи людей на концертах енергією.
— Андрію, це правда, що ви ще й пишете дисертацію?
— Так, тільки-но розпочав. (Усміхається). Нині я навчаюсь в аспірантурі Полтавського педагогічного університету. Дуже давно цікавлюся філософією і тепер ось приділяю цьому максимум уваги. Особливо — Стародавній Греції. Це так цікаво... Мені хочеться не стояти на місці, а розвиватися. А головне — бути корисним суспільству. Не лише на сцені... Ось учора повернувся з вишу із піднесеним настроєм і неабияким натхненням!
