Йому не раз доводилося грати у кіно військових. А торік Дмитро Лінартович знову одягнув камуфляжну форму. Тільки тепер не на знімальному майданчику, а в реальному житті. Відомий актор побував у найгарячіших точках цієї війни. Нині ж відновлює здоров’я у столичному шпиталі...
— Учора мені зробили операцію, — втомленим голосом каже 44-літній Дмитро Лінартович, до якого я зателефонував у лікарню. — Хірурги діставали осколки з моєї голови, зокрема з мозку, а також із ока. Там була шрапнелька... Тепер я не бачу на одне око й не чую на одне вухо.
— Ви пам’ятаєте, як вас поранило?
— Так. Я навіть при контузії не відключився. Переніс її у свідомому стані. Я все пам’ятаю — від початку до кінця. Як мене витягнули з БТР, як знімали РПС та одяг, як бинтували голову, як доправили до лікарні. Спочатку — в місцевий пункт, що на “жовтій лінії” у Соледарі, потім — у Краматорськ, далі — в Дніпро, а звідти уже — в Київський військовий шпиталь.
— Ви з перших днів війни стали до лав захисників?
— Так. Це ж мій обов’язок як громадянина! З початком повномасштабного вторгнення я одразу записався у тероборону столиці, а потім, коли Київщину було “зачищено”, подався на спеціальні курси й пройшов відбір у десантно-штурмові війська. Відтак два місяці мав бойовий вишкіл на житомирському полігоні. При тому на п’ять-десять років був старший за інших хлопців...
Проте я нікому й нічого не розповідав про себе. Щоправда, наприкінці в “учебці” все ж дізнались, що я творча людина. Через певний час “вирахували” й у бойовій частині, адже я брав до рук гітару та співав (маю цілу програму авторських пісень-оповідок). Ввели моє прізвище в інтернет та про все довідались... Проте ніяких поблажок не давали й не дають. Навпаки — ще більше з мене питали.
— Крім Соледара, в яких гарячих точках вам довелось побувати?
— Спочатку нас перекинули на херсонський напрямок, опісля — одразу на Бахмут (проводили там штурми й “зачистки”), потім була пауза — і власне Соледар. В останній я потрапив із самого ранку 1 січня. Святкував там Новий рік, так би мовити... А дев’ятого числа мене поранило. До слова, у тому ж Соледарі одного разу прилетіло в ту хату, де я мав ночувати. Якщо б пішов туди, мене б уже не було... Знаєте, я через усе пройшов!
— Це загартувало вас?
— Ні. Я завжди, якщо чесно, був сильним — і фізично, і психологічно, і морально. На війну пішов дуже підготовленим, добре подумавши про все. Кажу, зі мною багато чого траплялося за останній рік, і мене рятували ця підготовленість, а також свідомість... Я “окозачений”, одержимий, розумієте, і люблю незламність духу.
На війну пішов дуже підготовленим, добре подумавши про все.
— Смерті, які ви бачили поруч, вони травмують? Це ж, мабуть, як незагоєні рани...
— Ні, вони не травмують. Це просто невимовний біль за своїх близьких побратимів, з якими ти пив чай, говорив про прості побутові речі, радів чомусь, мріяв про щось, а за пів години це вже “двохсотий”, його немає серед живих. Повторюсь, це — невимовний біль і відчуття втрати, розумієте? Ось що найважче.
— Деякі з ваших колег також стали до лав захисників. Наприклад, Олексій Тритенко... Ви випадково ні з ким не перетиналися?
— Я не знаю, наскільки у них усе серйозно. Чи вони справді воюють, перебуваючи в жорстких умовах, чи — “паркетники”. А оскільки мені нічого не відомо про їхню службу, то нічого не можу сказати про колег. Можу говорити тільки про себе: я служив десантником у штурмових військах і виконував “чорну роботу”, дійсно був у гарячих точках, на самому пониззі війни, що називається. Тож бачив її з усіх боків. По-справжньому.
— У реальності — наскільки це жорсткіше, драматичніше, трагічніше, порівняно з тим, як війну показують у кіно?
— Це не жорсткіше, не епічніше і не драматичніше. Це просто інший світ, де панують вибухи, постріли, запах смерті... Кажу, це інший світ — і все.
— А рідні, близькі, знайомі провідують вас у шпиталі?
— Батько зараз тут зі мною. (Костянтин Лінартович — актор, відомий за роллю Богдана Хмельницького у картині “Гетьман”. — Авт.). А позавчора приходив режисер Михайло Іллєнко. Він хоче зняти зі мною фільм. Художній. Будемо шукати кошти... Знаю, що стрічку “Той, хто пройшов крізь вогонь” нещодавно знову показували по телебаченню. Сьогодні вона стала ще більш актуальною... Я ж проходжу крізь свій вогонь — доленосний — у буквальному розумінні цього слова.
— Дмитре, що лікарі кажуть про ваші травми й перспективи?
— Дихати буду, сприймати буду, що найважливіше, а решта — побачимо. Одне слово, “овочем” я не стану, що не може не тішити. Знову буду життєздатний і спроможний. Попереду служба, дай Боже, кіно, театр. Тобто я залишатимусь у мистецтві. У мене є праве око, яке бачить за праве діло, і праве вухо, яке чує правильні речі... А ще — любов до України та українців. Це неабияк мотивує!
