Вона з тих зірок, які за словом до кишені не полізуть. І такою була завжди: принциповою, патріотичною, відвертою. За що українці й люблять Анастасію Приходько...
— Нині я часто виступаю перед військовими, — розповідає “Експресу” заслужена артистка України. — Коли є можливість, завжди погоджуюсь зустрітися з нашими захисниками. Це хлопці, перед якими треба стояти на колінах і дякувати...
Оце запрошують приїхати до Одеси, а нещодавно ми були в Чернігові. І там, якраз перед моїм виходом на сцену, почалася повітряна тривога. Довелося все перервати та піти в укриття... Тож організовувати тепер концерти вкрай важко.
Проте такі труднощі нас не зупиняють. Для мене архіважливо підтримувати наших пацанів, волонтерів, простих людей. І я займаюсь тим дуже давно. Адже для мене війна почалася не 24 лютого цього року, а в 2014-му. Відтоді я цим живу!
— Це правда, що ви останнім часом вчитеся стріляти?
— Так. Постійно. Стріляю з різного типу зброї (від “помпи” до “Калашникова”) і різними способами. Уже придбала собі пістолет, а тепер планую взяти рушницю. Про всяк випадок, так би мовити, бо не відомо, що нас чекає завтра. У мене ж — троє дітей... Кожен із нас сьогодні повинен уміти захистити свою сім’ю та домівку!
— Коли почалася велика війна, ви кудись виїздили?
— До Львова. За кордон же їхати не планувала, але ситуація змінилася після потужного обстрілу міста. Тоді мій середній син так злякався, що я стала переживати, чи не позначиться це на його психіці. Тому поїхала до подруги, що живе в Італії, поблизу Мілана.
Щоб розважити дітей, я водила їх у кафе, на різні прогулянки, ми годували з рук голубів на площі Дуомо і т.д. А через два тижні я сказала, що треба повертатися додому. Тим більше, що ми не оформлювали документів на отримання допомоги, як більшість українців.
— Ви повернулися до Львова?
— Ні, одразу в Київ. Я взяла на себе таку відповідальність. Хоч почула багато осуду. Мовляв, ти ж мати трьох дітей... Знаєте, я людина віруюча, тому одразу сказала, що уповаю на Господа. Якщо мені написано в певний час померти, то це може статися як в Італії, так і в будь-якій іншій країні... Тож, попри все, я з малими повернулася додому.
— Живете за містом?
— Так, у приватному будинку. На щастя, моє селище окупація оминула. Але “прильоти”, на жаль, були. І нині тут також часто чути вибухи. Особливо потужні були під час останнього масованого обстрілу України, що стався 23 листопада. Тоді навіть кава у склянці (усміхається) підстрибувала. Лячно, але, дякуючи Богу, все обійшлося.
Моє селище окупація оминула. Але “прильоти”, на жаль, були.
— Багато хто нині заїдає стреси, а ви?
— Я теж. (Сміється). Причому їм дуже багато. Бачу, що набираю вагу й навіть кажу чоловікові, що, може, як жінка я стала десь некрасива. На що чую у відповідь: “Закінчиться війна і ми з тобою все виправимо”. Тобто він ставиться з розумінням, а не так, як іноді буває у сім’ях...
Їм чимало солодкого — воно мене заспокоює. Проте маю проблеми зі сном. Не “бухаю” і не вживаю ніяких препаратів. Гуляю по хаті до п’ятої ранку й нічого з цим не можу вдіяти. Лягаю лише з першими промінчиками сонця. Коли за вікном світло, тоді я вже засинаю. А ось ночі дуже боюся.
— Нових тату ви собі не зробили? Можливо, щось патріотичне...
— Ще в 2014 році я намалювала тризуб і прапор УПА. Під серцем. Адже Україна для мене — понад усе! Сьогодні ж не бачу сенсу в нових татуюваннях. Навіщо? Ні, я нічого робити не збираюся. (Після паузи). Втім, треба було би ще набити ім’я молодшого сина. Це єдине, чого мені тепер не вистачає.
— За офіційними даними, 23% ЗСУ сьогодні складають представниці прекрасної статі. А це майже 60 тисяч. Для вас було несподівано, що стільки жінок виявили бажання стати до лав армії?
— Ні. Ще вісім років тому я була в різних батальйонах і бачила там дуже багато жінок. Від кухарів та медиків до снайперів. Тому не дивуюсь... Знаєте, я би теж пішла на фронт, але мене не відпускають. Хоча в душі вирує дуже велика лють... Я би не пошкодувала життя. Заради своїх дітей і заради майбутнього нашої держави!
