Цьогоріч вона могла би святкувати 45-ліття творчої діяльності. Саме стільки років Алла Кудлай співає на українській сцені. В її доробку чимало шлягерів: “Самотня жінка незаміжня”, “Знову цвіте матіола”, “Невезуча” та ін. Виконує їх і сьогодні, виступаючи перед військовими...
— На таких концертах панує особлива атмосфера, — каже “Експресу” співачка. — Знаєте, від наших воїнів йде позитивна енергетика та якесь неймовірне тепло. Це — вражаючі люди... Глянеш на хлопців — усі, мов на підбір: високі, стрункі, молоді, а як їм личить форма! Щодня молюся за них, адже це — наш захист і віра наша.
— Після 24 лютого ви кудись виїздили з України?
— Ні, нікуди. Сама для себе вирішила, що не поїду — й усе. Хоча живу під Києвом і у нас тут дуже бахкало. Ще й просто над хатою шугали літаки — як потім з’ясувалося, наші. Тоді я такого страху натерпілася, що вам не передати. Чотири ночі провела в підвалі... На щастя, потім окупантів погнали з Київщини.
А ось онуки евакуювалися: спочатку вирушили на Вінниччину, потім — у Польщу, а далі — до Великої Британії. Тепер живуть у Манчестері. Ми постійно спілкуємося по вайберу, але я так за ними сумую! Оце вже майже рік, як не бачилися. Іноді аж сльози навертаються на очі... Та я — сильна жінка. (Сміється).
— I як даєте собі раду зі стресами? Маєте якийсь універсальний спосіб?
— По-перше, це книги. Ось прочитала роман Анатолія Дімарова “І будуть люди”. Там і про Голодомор, і про колективізацію, і про репресії. Одне слово, як з українців знущалися й винищували. Це історія, яку нам усім треба знати. По-друге, я захопилася кросвордами — щоб трохи відволіктися від серйозних речей. Оце сидиш, думаєш, думаєш — раз і з’являється потрібне слово. Й стільки радості! (Усміхається).
По-третє, хоч світло вимикають часто, але стараюсь готувати щось смачненьке. Не стільки для себе, як для сина чи інших людей. Скажімо, коли весною минулого року неподалік нас стояла тероборона, то я передавала їм свої смаколики. Сусідка пекла пиріжки, а я — яблучну шарлотку. Хоч так допомагала нашим хлопцям. Та це — дрібниці, про які, думаю, не варто й писати.
— А як би ви продовжили фразу: “Тепер я точно знаю, що Росія...”?
— Країна-терорист, і цим усе сказано... Досі не можу знайти для себе відповідь на питання, чому це сталося? Душа болить, коли довідуєшся про жахи, які щодня коять на нашій землі окупанти. У мене просто не вистачає слів, щоб їх охарактеризувати. Це якісь нелюди... Не сумніваюсь, що Бог рано чи пізно їх покарає. Насамперед — того Путлера.
Досі не можу знайти для себе відповідь на питання, чому це сталося?
— Скажіть, той факт, що і ви народна артистка України, і такі співачки, як Ані Лорак чи Таїсія Повалій, вас не обурює?
— Як це не обурює? Обурює. Проте вони вибрали свій шлях і теж будуть покарані. Адже так вчиняти, як вони вчинили, не можна. Це великий гріх... Тепер стало очевидним: те, що ці співачки багато років виконували українські пісні, було фальшем. Вони робили це просто заради популярності та заради грошей.
До речі, бачила в соцмережах, що на останньому новорічному “Голубому вогнику” у Росії Таїсія Повалій співала “Червону руту”. Нормально? Я була шокована. Думаю, Володимир Івасюк перевертається у труні... Втім, не хочеться говорити про людей, які зрадили своїх співвітчизників. Забагато честі.
— А серед ваших друзів є ті, кого ви викреслили зі свого блокнота?
— Якраз у таких ситуаціях, як сьогодні, люди перевіряються на вошивість. І та біда, що прийшла на нашу землю, розставила все на свої місця. Як у глобальному сенсі, так і в приватному. Тепер я знаю, хто є хто, та як насправді до мене ставиться. У деяких особах, які ще вчора називали себе моїми друзями, я просто розчарувалася.
— Минулого тижня, як відомо, було Водохреще. Ви брали участь у зануреннях в ополонку?
— Ні-і-і. Я дуже люблю плавати, але тільки влітку. У мирний час одягала ласти й насолоджувалась Дніпром. Це давало таку енергію... Зимові ж пірнання не покращують здоров’я. Знаю це з прикладу деяких своїх знайомих, які тепер мають проблеми із суглобами.
Проте на свою нинішню форму не скаржусь. Скажу більше — я навіть схудла на сім кілограмів. Передусім завдяки тому, що приборкую свій апетит і на ніч не наїдаюсь. (Усміхається). Хоча також зіграли свою роль стреси, в яких ми всі живемо... Тож тепер можу одягати ті концертні костюми, в які раніше не влазила.
— Алло Петрівно, як би ви хотіли відзначити День Перемоги, який рано чи пізно настане?
— Я хотіла би заспівати. Можливо, для когось це надто пафосні слова, але, вважаю, що пісня — це душа нашого народу, його генетичний код, а головне — перепустка у майбутнє. Тому і в горі, і в радості українці завжди співали. Така вже наша ментальність... А виконавши щось зі своїх шлягерів, я, звичайно ж, хотіла би налити шампанського й випити за нашу перемогу. І вона неодмінно буде!
