Я з радістю прочитала новину, що Дніпропетровський окружний адміністративний суд скасував рішення обласної ради від 2012 року про надання російській мові статусу регіональної. Не бачу сенсу надавати цій мові особливого статусу. Більшість родин на Сході знають українську. Люблять її. Але часто використовують лише вдома. Бо “на людях” — лучше по-русскі.
“...У вас така чиста українська. Невже ви справді з Дніпропетровщини?” — питає мене таксист у Львові. “Справді. Українська — моя рідна мова. У мене вся сім’я спілкується нею. Як і більшість родин на Сході”, — пояснюю я.
“Що?! Не може бути! — вигукує водій. — Я працював декілька років у Дніпрі. Там усі російською говорять”.
Дійсно, на моїй малій батьківщині українську рідко чути на вулицях міст, у діалогах у парку чи на касі магазину. Вона ховається за зачиненими дверима осель — на затишних кухнях у тихих сімейних розмовах. Це мова дитячих казок, батьківської любові, бабусиних рецептів у старому пожовклому нотатнику.
Я говорила винятково українською до шести років. Російську чула лише в телевізорі й на вулиці, бо навіть мама в магазині говорила інакше — не так, як удома. Тоді в моїй дитячій свідомості викарбувалося негласне правило: не виносити українську за поріг. Такого ж правила дотримувалися десятки моїх однокласників, друзів, знайомих...
Російська завжди викликала бажання злитися з натовпом, не показувати, що ти — інша чи інший. Це був інстинктивний страх, сформований у колективній свідомості ще задовго до мого народження. Для моїх старших родичів публічна розмова українською у кращому випадку означала відторгнення суспільством, а в гіршому — це був вирок на смерть. І зрештою російська стала аж ніяк не традицією, а радше рефлексом, механізмом захисту, уособленням тваринного інстинкту виживання.
Звісно, нині ми — вільні люди у вільній країні. Та коли ні ти, ні твої батьки від народження не знають іншої моделі поведінки, то про який вибір може йтися?
Особисто мене “врятував” переїзд до Львова. Саме тут я перестала соромитися української на публіці. Цьому передували роки боротьби із власними страхами, комплексами й інстинктами. Тепер, повертаючись до батьків на Дніпропетровщину, я більше не можу розмовляти російською. Я більше не відповідаю російською на російську, хоча й досі щоразу доводиться це контролювати (настільки глибоко ці механізми засіли в моїй голові).
Мій приклад додав сміливості багатьом людям з мого оточення. Із кожним місяцем дедалі більше моїх знайомих переходять на українську. Я все частіше чую телефонні розмови українською на вулицях Дніпра, бачу малих дітей, які лепечуть українською до своїх українськомовних батьків. Усміхнені люди відповідають українською на касі, рекламні вивіски блимають українською, і я з впевненістю можу сказати, що епоха страху нарешті відходить у минуле.
І я не бачу сенсу надавати російській мові особливого статусу. Адже більшість родин на Сході знають українську. Люблять її. І все частіше використовують нашу мову не лише вдома. Бо і “на людях” — краще солов’їною.
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.