“Загроза повномасштабного вторгнення”. Саме так офіційно називають те, що зараз відбувається. Обивателі кажуть простіше: “війна”. Хтось п’є корвалол і боїться, хтось вивчає, в яких країнах Європи толерантне міграційне законодавство, аби осісти там в разі чого. А є чимало таких, хто вже зараз проходить медкомісію й готується до відправки в діючу армію.
Уперше під обстріл ми потрапили 1 вересня 2014 року о четвертій годині ранку. Пам’ятаю це як зараз. Батальйон лиш нещодавно прибув у зону АТО. Крик вартового: “Гради!” Одні миттєво залягли там, де були, інші побігли в укриття. Зенітка “Тунгуска” била по ракетах, які наближалися до нас з-за обрію, було видно спалахи від вибухів у полі, дрижала земля. Адреналін зашкалював: здавалося, серце от-от вистрибне з грудей. Коли обстріл закінчився, у товариша знайшлася в рюкзаку пляшка коньяку. Ми передавали її один одному — вистачило кожному зі взводу по ковтку “антистресу”.
Хтось з офіцерів потім пояснив: “То були не “Гради”, а “Смерчі”. “Градами” вони б нас не дістали”.
Наш табір у селищі Побєда Луганської області обстрілювали з БМ-30 “Смерч” калібру 300 міліметрів. “Град” має усього 122 міліметри. Вогонь вели з території Росії, до кордону з якою було кілометрів 50. Нам тоді пощастило — командири вивели батальйон із зони обстрілу. А от 17 бійців артполку загинули. Табір був спалений вщент.
Серед обгорілих залишків техніки та наметів уцілів лиш дерев’яний хрест. Він тепер у Львові — в Гарнізонному храмі. Як нагадування про те, що війна почалась ще в 2014-му. Тоді, звісно, був не перший обстріл з Росії. Бити по Україні з артилерії зі своєї території вони почали ще в липні. А загалом, нагадаю, російські військові воюють проти України з лютого 2014 року — часу, коли захопили Крим.
Відтоді по нас били російські “Гради”, міномети, самохідні артустановки, стріляли морпіхи Тихоокеанського флоту та прості найманці з РФ.
І наші серця з кожним обстрілом билися все менш тривожно. Наші дії ставали чіткішими, і коньяку для заспокоєння вже не потрібно було. Намагаючись нас знищити, росіяни натомість вчили нас воювати.
Учорашні офісні працівники, сільські газди й робітники хвацько копали засохлу влітку та замерзлу взимку, але однаково тверду донбаську землю. І після прильотів російського “Граду” із викопаних укриттів, які вмить могли стати могилами, виходили українські бійці. Вони займали позиції, відбиваючи наступ росіян.
Тож, шановні українці, які втратили сон через запитання “чи буде війна?”, не забувайте — війна вже почалася. Вона триває. Можливо, лінії фронту немає у вашій голові, але вона є в реальності. Нині мої побратими вивчають дію британських протитанкових ракет, регулярно перевіряють поштову скриньку й телефон, чи не прогавили часом повістку або дзвінок із військкомату. Ми добре знаємо: що швидше зберемося, то більші шанси звести до мінімуму кількість російських мін і “градів”, які впадуть в українських дворах. Кожен із нас візьме рюкзак (але не тривожний) і прибуде на вказану адресу. А потім ретельно виставлятиме приціл на автоматі, кулеметі чи гранатометі. Виставлятиме так, щоб напевне. Щоб жоден гад не вцілів.
І так, ми знаємо, що, можливо, армія знову не буде мати для нас достатньо взуття й одягу чи іншого спорядження. Не біда. Форму я зберіг ще з часів АТО. І берці є. Хороші — у них хоч по карпатських лісах, хоч по донбаських степах. І розгрузку маю. Ремінці на ній, щоправда, довелося трошки попустити — не молодшаю все ж таки. О, знайшов ще й синьо-жовте сердечко. Такі волонтери вкладали у спорядження із побажанням: “Повертайся живим! Слава Україні!”
Тисячі діючих військових зараз на передовій. Тисячі таких, як я, перевіряють своє спорядження й готуються до них приєднатися. Тисячі волонтерів невтомно продовжують свою роботу, почату ще в 2014-му. Бо війна для нас почалася ще тоді і не припинялася досі. Бо Україна вже бореться й продовжуватиме боротись!
