Щоб дістатися найближчого ринку та магазину, жителям села Іжевка, що за вісім кілометрів від Костянтинівки, пішки потрібно йти півтори-дві години. Громадський транспорт сюди давно не їздить, школи нема, медичного пункту — також. А останні місяці тут чути вибухи, бо фронт, на жаль, все ближче.
20 ГОДИН НА ДОБУ — КОМЕНДАНТСЬКА ГОДИНА
“Іжевка — село старовинне. До речі, на його гербі зображена половецька баба, колись тут знайшли подібну, адже половці виготовляли тисячі статуй, — розповідає краєзнавець Євген Шаповалов. — Село відоме тим, що в 1927 році в ньому народився правозахисник і засновник Української Гельсінської групи Олекса Тихий. Педагога, письменника, борця із русифікацією Донецької області радянська влада засудила, він помер у тюремній лікарні Мордовії у 1984-му. В Іжевці не збереглась хатина, в якій жив Тихий, шифер звідти зняли, вона завалилась, то тепер стоїть лише пам’ятний знак. Ще якихось 50 років тому в селі мешкала тисяча осіб. Більшість тримали господарство, працювали у колгоспі чи служили на залізниці, бо неподалік було декілька станцій. У 90-ті тут давали місце під дачі, по шість соток землі, розвинувся дачний кооператив. Колись у населений пункт заїжджав автобус, але вже років зо двадцять не курсує. Через те, що в Іжевці не було роботи, молодь активно виїжджала у великі міста. І село почало занепадати”. Нині в Іжевці постійно проживають лише троє осіб — Сергій та подружжя Олени й Віктора.
Фото з архіву Євгена Шаповалова
“Сергій мешкає сам, вирощує городину, тримає курей та качок. У Віктора — інсульт, то Олена його доглядає. Газу в Іжевці нема, палять дровами й вугіллям. Телебачення не працює, лише ловить радіо, мобільний зв’язок дуже поганий. Із водою теж проблема. Бо неподалік напівлегально видобувають глину, тому вода почала зникати у колодязях, — додає пан Євген. — У Сергія є машина, та вона зламалася і нема навіть як поїхати на ринок у Костянтинівку. Треба йти півтори-дві години пішки туди, а здоров’я вже не те. Таксисти відмовляються їхати до села. Скупитись у Костянтинівці можна з 11.00 до 15.00, бо весь інший час — комендантська година. За словами місцевих, останні декілька місяців до Іжевки стали прилітати уламки снарядів. Людям побило хати, позахаращувало городи. До Часового Яру звідси 30 кілометрів, фронт наближається... Діти Віктора та Олени кличуть їх до себе у більш безпечні області, але батьки кидати рідне село не хочуть. Добре, що щотижня волонтери привозять мешканцям гарячі обіди та набори необхідних продуктів. Так і живуть люди з вірою у нашу перемогу. Хоч і не приховують, що їм дуже важко”.
“ДРОНИ СТЕЖИЛИ ЗА НАШИМИ АВТОБУСАМИ”
Для жителів прифронтових і деокупованих населених пунктів справжнім порятунком є соціальні автобуси. Адже регулярний транспорт чи постачальники продуктів давно туди не їздять, а людям потрібно отримати пенсію, купити ліки та їжу. Водії цих автобусів — реальні герої, адже щоразу ризикують життям.
“З початку повномасштабного вторгнення вже було 58 випадків, пов’язаних із обстрілами наших співробітників, зокрема й соціальних автобусів, — розказує керівник гуманітарної місії “Проліска” Євген Каплін. — Цього року ворог особливо активно застосовує FPV-дрони, дрони-камікадзе, завдаючи точних ударів по транспортних засобах. Оператор ворожого БПЛА чітко бачить наші розпізнавальні знаки, які є на кожному соціальному автобусі, і розуміє, що це не військовий транспорт. Були й випадки, коли дрони стежили за нашими автобусами від самого початку, як сідали люди. А згодом підлітали й скидали вибухівку або йшли на таран”.
60-річний Михайло Крюков із Глухова, що на Сумщині, — підприємець, займається пасажирськими перевезеннями. Коли одна з громад попросила допомогти з соціальними маршрутами, він одразу погодився й особисто виконував рейси у прикордонні села.
“Звісно, робив це з побоюваннями, бо відстань від цих сіл до кордону з Росією — 2 — 4 кілометри, — розповідає Михайло Іванович. — Я виконував рейси чотири рази на тиждень за двома маршрутами. Вранці приїжджав на місце, збирав пасажирів і віз їх за 120 кілометрів до Глухова. Чекав, поки вони вирішать справи, і відвозив назад”.
Водій каже, що неодноразово потрапляв під обстріли. “Декілька разів казав собі, що це треба припиняти, бо дуже небезпечно. Але звик до людей, до їхніх проблем і сліз. Не міг їх залишити. З місцевими ми стали як рідні, — зауважує водій. — У моєму селі говорили: “Ти ненормальний? Куди ти їздиш?” Але я на це не зважав. І так, виконував рейс за рейсом, поки не прилетіло в мій автобус”.
Це сталося на трасі Москва — Київ. FPV-дрон скинув боєприпас біля автобуса з боку водія. Уламки пошкодили транспорт. Михайла на мить “виключило”, але його швидко привели до тями крики поранених. Найбільше постраждали жінки, які сидили за ним. “Одній пасажирці осколок перебив вену на нозі, а інша отримала серйозне поранення руки, — пригадує. — Я зрозумів, що потрібно втікати, бо може бути ще один удар. Але уламки пробили колеса... То я на “порожній” гумі проїхав 700 метрів. Було пошкоджено й паливний бак”.
Михайло знав, де поблизу розміщуються наші військові, тож вирушив до них. Вони швидко надали першу допомогу пораненим і викликали “швидку”. “Врятувало те, що в моєму автобусі були подвійні вікна. Зовнішні розсипалися, а внутрішні втрималися. Інакше було б більше поранених, — пояснює водій. — Моїми пасажирами переважно були жінки віком від 55 до 75 років”. Михайло Іванович отримав контузію і досі оговтується від пережитого.
“ІНАКШЕ НЕ МОЖУ. Я САМ ХЕРСОНЕЦЬ”
А 57-річного Олексія Рябчика з Херсонщини місцеві жителі називають справжнім героєм! Чоловік займається соціальними перевезеннями з часу підриву греблі Каховської ГЕС, виконує чотири рейси на тиждень. Одного разу йому вдалося ухилитися від дрона-камікадзе, який цілив в автобус із понад 20 пасажирами. “Дрон летів просто на нас, — згадує водій. — Я швидко відвів автобус від нього в інший бік, і після цього він скинув вибухівку. Таким чином ми з пасажирами врятувалися”.
Нині пан Олексій продовжує виконувати рейси іншим маршрутом, хоч визнає, що й це дуже небезпечно. “Ось спілкуюся з вами, чекаючи своїх пасажирів, а дві хвилини перед цим неподалік прилетіла балістика... Але що робити? Інакше я не можу. Я сам херсонець, — каже. — Добре розумію, як тут живеться людям, діти ж теж залишилися. Їм потрібні продукти, ліки... Як їх покинути?”
Приблизно 40 соціальних маршрутів довелося призупинити через активність ворожих дронів. Євген Каплін зауважує, що перший такий соціальний рейс запрацював у 2016 році на лінії розмежування у Донецькій області. Тоді було понад 100 ізольованих від “цивілізації” населених пунктів.
“З початком великої війни проєкт масштабувався, оскільки лінія фронту почала проходити через дев’ять областей, — розповідає мій співрозмовник. — Йдеться про населені пункти на першій лінії оборони, ті, що межують з тимчасово окупованими територіями, розташовані поблизу кордону з РФ тощо. У них немає банкоматів, аптек, представництв органів влади чи місцевого самоврядування, фельдшерських пунктів, а в деяких навіть магазинів. Регулярний транспорт давно перестав їздити через обстріли, заміновані дороги й нерентабельність, адже 70 — 80% пасажирів — люди похилого віку, які мають пільги. Ситуація була катастрофічна. Щоб бабусі доїхати до найближчого банкомата в райцентрі чи обласному центрі, їй потрібно заплатити за таксі стільки ж, скільки становить її пенсія, а то й більше. Наприклад, пані Ірина, яка пережила окупацію у селі Чарівне на Херсонщині, вже тричі скористалася соціальним автобусом для поїздки до стоматолога. А у пані Людмили чоловік хворіє на Паркінсона, і їй потрібно щомісяця їздити в обласний центр до профільного лікаря, щоб отримати медикаменти. За одну поїздку на таксі вони мали б заплатити 3,5 тисячі гривень. Це нереальні гроші для місцевих”. За його словами, наразі функціонує 169 активних соціальних маршрутів, що охоплюють понад 600 населених пунктів, де проживає більше як 300 тисяч осіб.
“Напередодні кожної поїздки представники влади, активісти чи волонтери складають список охочих скористатися маршрутом. Ми стежимо, щоб не було зловживань. Приміром, щоб одна людина не їздила двічі на тиждень без потреби, а була пропорційність і рівний доступ для всіх. Транспорт довозить людей до потрібного місця, чекає приблизно чотири години й потім повертає назад у села. Автобуси їздять не більше ніж двічі на тиждень до одного населеного пункту, — зазначає Євген Каплін. — Намагаємося вибудувати маршрути так, щоб задовольнити потреби всіх груп населення. Хтось отримує пенсію у різних банках, хтось втратив паспорт, комусь потрібні ліки, які можна отримати за державною підтримкою в обласному центрі, хтось їде до реабілітаційного центру. Якщо питання адміністративного характеру, наприклад, треба відвідати пенсійний фонд або міграційну службу, то старости сіл попереджають установи, щоб людей прийняли позачергово”.
