Фільм “Вулкан” херсонського режисера Романа Бондарчука зібрав нагороди семи престижних міжнародних кінофестивалів. Сам режисер у березні отримав за кінострічку Шевченківську премію.
За сюжетом фільму, киянин Лукас працює перекладачем в ОБСЄ. Він везе міжнародну групу спостерігачів автівкою на кордон з Кримом. За дивних обставин залишається сам у містечку на Херсонщині. Лукас – без грошей та документів. Дах над головою пропонує Вова, який живе з мамою та донькою. Гість опиняється у чужому і спершу неприязному до нього світі південного степу...
– Романе, у фільмі правила виживання на півдні виглядають жорстокими. Чому так?
– Жорстокість у фільмі потрібна для того, аби збити з головного героя зверхність. Він потрапляє на південь неготовим розуміти і слухати місцевих. Думає, вони просто промайнуть за вікном його автомобіля. Але все стається навпаки. Його кидають у глибоку яму серед соняшникового поля, з якої він не може вибратися. Бо як би він ще цю землю відчув?
– Загалом, які люди на півдні України?
– Переважно недовірливі. Їх часто обманювали, тому місцеві вбачають у багатьох речах змову. Але якщо звикнуть до тебе, то будуть гостинними і добрими.
Коли ми починали роботу над фільмом, я намагався домовитися з місцевою владою дати нам кімнатку для проведення кастингів. Прийшов у райраду, представив фільм, пояснив, що хочемо шукати серед місцевих таланти. Жінки у раді сказали: “А як знати, що ви не відправите наших дівчат в Туреччину?”
– Та все ж ви їх переконали?
– Ні, ми знайшли підприємця, який виділив нам приміщення. Уже потім місцеві звикли до нас і давали все, що ми просили.
А якось нам у кадр потрібен був пастух. Я попросив асистентку по роботі з акторами Таню Симон запросити до зйомок місцевого пастуха, старенького дідуся. А його дружина подумала, що асистентка прийшла відбивати її чоловіка, і граблями вигнала Таню з двору.
Сцену в клубі ми знімали два дні. Інший пастух сидів у кадрі в залі біля головного героя. На другий день не з’явився. Ми не могли без нього почати зйомку. Пішли шукати чоловіка. Знайшли на випасі за селом. Чого не прийшов? “Та хіба у вас цікаво? Сидиш увесь день, аплодуєш”, – відповів. Врешті погодилися, що людина з нашої команди пастиме корів, а він зніметься в масовці.
Дружина пастуха подумала, що асистентка прийшла відбивати її чоловіка, і граблями вигнала Таню з двору.
У сцені з благодійним вечором у клубі роль воєнрука грає реальний воєнрук. Коли у фільмі хлопців відправляють на війну, він каже промову, яку сам написав.
А жінка, яка веде церемонію відправки хлопців на війну, Алла Василівна, завжди мріяла знятися у кіно. Працювала у відділі інформації райради. Як почула, що у регіон приїжджає знімальна група, то сама зголосилася взяти участь у фільмі, ще й чоловіка свого привела. Він у фільмі грає на баяні.
– Який кадр для вас найважливіший у “Вулкані”?
– Сцени з ямою серед поля. Охоронці місцевого фермера кинули головного героя Лукаса туди. У цій ямі він сидів більше доби. Звідти його дістали переродженим, майже місцевим. Ця сцена дала розуміння, що земля – це важливо.
– Фільм здобув багато нагород за кордоном. Як гадаєте, іноземці повністю зрозуміли ваш задум?
– Це залежить від того, наскільки далекими є від нас іноземці. Наприклад, китайці дали нам приз глядацьких симпатій. Але вони не сміялися у моментах, де сміються у нас. Їм сподобався фільм, певно, як казка, міф.
– Якого кіно бракує нам в Україні?
– Нам його взагалі бракує.
– Веселого трохи є, героїчне є...
– Героїчне тільки робить перші кроки. У нас досі немає свого «Хороброго Серця» або «Вогнем і мечем». Щоб кіноіндустрія була у здоровому стані, має вироблятися вдвічі більше фільмів, ніж зараз.
