З нагоди створення УПА журналісти “Експресу” зустрілися з трьома упівцями. Як живуть нині люди, котрі віддали свою юність боротьбі за українську незалежність?
“ГРОЗА”
94-річний упівець Зиновій Сердюк зустрічає мене на своєму обійсті, обсадженому чорнобривцями та айстрами. Чоловік живе у селі Гаї-Шевченківські поблизу Тернополя.
“Це сьогодні тут — велике село, а колись був хутір і зовсім небагато хат, — розповідає він. — Я тут — у зятях, дружина Уляна вже померла. А по сусідству он — батьківське подвір’я, саме там мене заарештували. А далі (показує у бік лісу) загинули мої товариші”. При згадці про це очі пана Зиновія наповнюються сльозами.
У березні 1945-го арештували його старшу сестру Юлю, яка була учасницею підпілля. “Я саме вчився у педучилищі. Мене викликали до секретаря райкому і запропонували створити й очолити комсомольську організацію там, — розповідає Зиновій Сердюк. — Сказав, що подумаю. А потім взяв з дому пару чистих сорочок, харчі та приєднався до сотні УПА “Бурлаки”. Батькам нічого не розповів про це”.
18-річний Зиновій отримав псевдо “Гроза”. Так його нарік курінний політвиховник УПА Ярема Сердюк (однофамілець повстанця).
“Тоді, як я до них прийшов, курінний запитав, яке маю псевдо, — розповідає. — Кажу, як є, — “Не знаю”. І він тоді відповів — будеш “Гроза”. Я не смів перечити. Але зізнаюся, я не був на грозу подібний: низенький, худий”. Дивлюся на пана Зиновія і думаю — мабуть, наставник побачив у юнаку невисокого зросту сильний характер — не прочитати цього у погляді пана Зиновія неможливо.
“Гроза” тим часом продовжує розповідь. Пригадує, як під час однієї з облав на місцеві села повстанець з побратимами переховувалися. А далі вирушили в рідне село Зиновія — розпитувати про ситуацію.
“Ми йшли вночі, полями. Ні хліба, ні води з собою не мали, — розповідає чоловік. — Коли дісталися мого села, вирішили попросити попити. А люди, які винесли молока, донесли на нас у штаб карального загону... Ми про це не знали. Хлопців я вирішив сховати в лісі, а сам по-пластунськи поповз у рідну хату — до мами. Хотів сказати, що зі мною все гаразд, і взяти їжі. Через деякий час у хату вбігла 9-річна Уляна, наша сусідка, яка згодом і стала моєю дружиною. Дівчина повідомила, що за нами йдуть москалі”.
Пан Зиновій тоді спустився у погреб. Сховав зброю. “Я щиро вірив, що хлопці, яких сховав, врятувалися. Та коли мене схопили, я почув, що в лісі — бій. Виявилось, що всі п’ятеро побратимів підірвали себе гранатою, щоб не потрапити в руки ворога”.
У 1990-х пан Зиновій встановив пам’ятник на місці бою побратимів, а також згодом знайшов їхні тіла, закопані на одному з подвір’їв. Опісля повстанців перепоховали на цвинтарі.
“Мене як схопили, то били металевим дротом, щоби випитати все. Та я мовчав, — каже пан Зиновій. — А потім мама дала пів свині за те, щоб я мав легший вирок. Отримав 10 років позбавлення волі і 5 — обмеження права. Це була найнижча кара за мій злочин”.
Пан Зиновій відбував покарання у Воркутинських вугільних копальнях. “Згодом вивезли на заслання і батьків — у Кемеровську область”, — додає пан Зиновій.
Повернувшись додому, повстанець одружився з Уляною — сусідкою, яка у далекому 1945-му повідомила його про облаву.
Зиновій Сердюк переконаний — Україну ніщо не зламає, бо вона — під Божою опікою. “Жоден Путін не зможе нас захопити, — каже він. — Бо з нами Бог!”
“РОСА”
У селі Микитинці на Прикарпатті живе 91-річна Марія Строжук, колишня зв’язкова УПА, псевдо якої було “Роса”.
“Я народилась у сім’ї, де було восьмеро дітей. Я — середуща. Як почалась Друга світова, у нас у селі з’явився партизанський рух. Над нашою хатою, метрів 200 — 300 за дорогою, — ліс. Там і була криївка УПА. Партизани часто спускались сюди, аби закрутити тютюн, побалакати. А ми з сестрами готували для них їжу і за чергою відносили до лісу. Варили картоплю, кулешу. Що самі їли — тим і з повстанцями ділились”.
У 12 — 13 років пані Марія була і зв’язковою УПА. “Я носила записки упівцям, — каже жінка. — Ніколи не читала, що там. Брала й одразу вшивала записку в пояс спідниці. Приносила записку до дідуся, який жив біля лісу, а він уже хлопцям доносив”.
У пані Марії псевдо було “Роса”. Втім донині вона не знає, чому повстанці обрали їй саме таке прізвисько.
“Не раз мене викликали на допити, не раз рускі до хати приходили, погрожували, що повісять. А побратимів моїх убивали, катували. Але і я, й інші упівці не боялись продовжувати боротьбу. Бо наша ціль була висока — незалежність України, — каже жінка. — Ніколи не забуду, як ми наприкінці 1980-х пішли за Коломию на гору, де патріоти піднімали український прапор. Я, як його побачила, розплакалась.
І якби хтось питав, чи нині добре живеться, то грішно сказати, що недобре. Бо зараз ми живемо в нашій вільній державі, під нашим прапором, говоримо нашою українською мовою. Так, пенсії мало, не вистачає ні на ті дрова, аби хати обігріти, ні на ліки. Але ж і в бочці меду не без ложки дьогтю...”
Пані Марія каже, що мріє, аби Україна завжди жила. “І хай ті рускі забираються з наших земель та нарешті второпають, що Україна — наша і лише наша держава!” — емоційно каже вона.
“СМЕТАНА”
Зв’язковий ОУН 90-річний Степан Фридрак із Борщова на Тернопільщині у 1945 році прийняв присягу ОУН та отримав позивний “Сметана”. Йому тоді було 14.
“Товариш запросив на зустріч підпільної організації “Юнак”, — розповідає чоловік. — Там ми прийняли присягу на вірність Україні й відтоді регулярно зустрічалися у пекарні батька одного з учасників. Старші побратими вчили нас історії України, роздали синьо-жовті прапорці та тризуби, гартували дух і характер.
Далі ми стали працювати з керівницею осередку ОУН, як тоді називали “станичною”, Юлею Мельничук. Вона давала нам носити “штафети” — закодовані повідомлення. Це був невеличкий шматок паперу для сигарет, який складався у квадратик — завбільшки з квасолину. Ми не мали права розкривати й читати штафету. Я часто зашивав її у піджак, бувало, ховав записки у шапці чи кашкеті. Інколи треба було пройти з ними 2 — 3 або й 10 кілометрів до вказаної хати чи криївки”.
Степан Фридрак часто був і провідником повстанців, адже добре знав місцевість, тому проводив невеликі групи упівців до сховків.
“Розкажу вам ще історію свого псевдо, — усміхається чоловік. — Спершу мій позивний був “Дуб”. А потім ось що сталось. В одній із підпільних хат зібралися повстанці й господиня саме варила для них борщ. А я мав їх вести до іншого села. І тут господиня каже: “Стефку, візьми кварту (квартою називали металеве горня місткістю близько 700 мілілітрів. — Авт.) і біжи до баби Карольки, вона має корову, хай дасть сметани
до борщу”.
Повертаючись зі сметаною від баби Карольки, я зустрів кагебістів. Вони забрали в мене сметану. Після цієї пригоди усі й кликали мене “Сметана”.
За словами Степана Фридрака, його зв’язківська робота продовжувалася до 1948 року, допоки чоловіка не арештували. “Я два місяці просидів у в’язниці КДБ, там мене били шкіряним ременем до крові, знущалися, допитували, — пригадує він. — Я розповідав їм якісь неважливі речі, те, що не могло зашкодити організації, а про все важливе мовчав. Далі був суд у Львові. Мене відпустили, оскільки я приймав присягу ОУН ще в дитячому віці. А після звільнення за мною був постійний нагляд”.
Здобути вищу освіту пану Степану так і не вдалося. Але він каже, що ніколи не шкодував про віддані підпіллю юнацькі роки.
“Моя мрія про Україну, за яку боровся, частково збувається, — каже чоловік. — Тішить молодь, яка любить свою державу, хоче жити у незалежній країні. Але от ще би наша Верховна Рада складалась із патріотів... Також дуже болить війна на Сході... Утім, попри всі негаразди, я щиро вірю у велике й славне майбутнє України”.
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також про те, як українці заробляють на фінських фермах