Боротися за вільну Україну з маленького села Ордів на Львівщині пішло близько двох десятків хлопців, серед них і її дядьки — Микола та Іван Свистуни, пише газета Експрес.
Миколу Свистуна історики знають як "Ясена", майора УПА, начальника штабу УПА-Південь, а Івана — як сотника УПА-Захід на псевдо "Черник".
"Дядька Миколу я мало бачила, він лише декілька разів навідувався додому. Щоразу — ховаючись, бо за його голову обіцяли велику нагороду", — розповідає моя бабуся Софія Сарчук.
"Ясен" був легендою серед упівців і страшним сном для НКВС. У квітні 1944 року очолив з'єднання УПА-Південь "Холодний Яр", куди входило 1500 — 1800 вояків. 8 грудня 1944-го в лісі біля села Обгів (тепер Соснівка) на Рівненщині його поранили бійці спецгрупи НКВС. Щоб не потрапити у полон, дядько Микола підірвав себе гранатою. Упівці не здавалися живими.
Тоді про його загибель могли лише здогадуватись. Ходять перекази, що першу могилу Миколи Свистуна зруйнували енкаведисти. Повстанці вдруге її насипали і замінували. При повторній спробі зруйнувати могилу спрацювала міна, і загинуло декілька енкаведистів. Місце, де поховали дядька Миколу, нам так і не вдалося знайти.
Усе, що залишилося рідним "Ясена", — два Золоті хрести Бойової Заслуги першого класу. Це — найвища військова нагорода Української Повстанської Армії та Української Головної Визвольної Ради. Казали, що тих, хто був удостоєний одразу двох золотих хрестів, лише декілька. На Покрову ці високі відзнаки вручили нам, на щадкам, через понад 70 років після того, як їх присвоєно.
Головнокомандувач з'єднання УПА-Південь "Холодний Яр" Микола Свистун ("Ясен").
"А дядько Іван, наймолодший у сім’ї, до підпілля долучився услід за дядьком Миколою. Коли нашу родину вивозили на Сибір, я втекла. Дядько Іван прийшов, щоб допомогти мені сховатися, а сусід замельдував (здав. — Авт.) його енкаведистам. Усе життя дорікала собі, що він загинув через мене", — каже зі сльозами на очах бабуся.
До Сибіру більшовики вивезли всю родину — дідусів і бабусь, маму і ще зовсім малих дітей. Когось у 1941-му, когось у 1949-му. Везли у товарняках. Повернулися не всі. А тих, хто таки дістався Батьківщини, тут не чекав ніхто, не було ні дому, ні грошей. Тільки зламані долі, рідна земля і віра, що ця жертва — не марна.
...Історія УПА, яку я дізналась не з підручників, — це історія про те, що гасло "Воля України або смерть" — не просто слова. Це ритм, у якому билися серця моїх рідних заради мого майбутнього.
Фото із сімейного архіву авторки
