Напевне, немає родини кримських татар, яку б не зачепили ці жахливі події. Сценарій однаковий: вранці прийшли озброєні радянські солдати, дали декілька хвилин на збори. Далі – довга дорога в нелюдських умовах, після якої почалося справжнє
жахіття, пише газета "Експрес".
18 -- 20 травня 1944 року – ці три дні вписані в історію кримськотатарського народу як одні з найтрагічніших. Згідно з
офіційними даними, тоді за три доби радянська влада вивезла з Криму 183 155 осіб -- за "співпрацю з німецькими
окупантами".
Депортація мала страшні наслідки для кримських татар: протягом року до кінця війни від голоду, хвороб та виснаження загинуло близько 30 тисяч представників цього народу.
СОЛДАТИ ВВІРВАЛИСЯ ВРАНЦІ
"Тоді, 18 травня 1944 року, моїй бабусі, Зекіє Алієвій, було 24 роки, і на руках вона мала двох дітей – віком 1 та 3 роки, –
розповідає Ельміра Аблялімова, дружина заступника голови Меджлісу кримськотатарського народу Ахтема Чийгоза. – Дідусь, Алядін Аблялімов, воював на фронті. Вранці ввірвались озброєні солдати,
сказали збиратись. Бабуся питала: куди і навіщо? "Вас вивозять з Криму", – почула у відповідь. Продукти їй взяти не дозволяли, тож Зекіє сміливо мовила: "Тоді стріляйте вже: спершу мене, тоді – дітей". Солдат дозволив взяти припаси –борошно і масло. Завдяки цьому вагон, у якому їхала бабуся, не голодував.
Люди тіснились у товарних вагонах, бракувало повітря, їжі, води... Часто вмирали дорогою, і мертвих просто викидали з
вагонів.
Пригадую, якось я хотіла похвалитись бабусі обновкою – купила туфлі. А вона мені каже: "Та що там твої туфлі? От мої – то
були туфлі..." І почула історію: перед депортацією бабусі подарували гарні білі туфлі, з бантом. Швидко збираючись, вона
взула їх. А на Уралі обміняла обновку на відро картоплі, тож так елемент гардеробу врятував її від голоду. Повернутись в
Крим сім'ї вдалось аж 1991 року".
НІХТО НЕ МІГ ЗРОЗУМІТИ: ЗА ЩО?
"О 4-й годині ранку до нас прийшли солдати. Моя бабуся, Ремзіє Халілова, мешкала тоді в селі Біюк-мускумія, у Байдарській
долині, тепер це село Широке, – розповідає Аніфе Куртсеїтова, голова правління ГО "Кримська родина". – Сказали: "Ви –
зрадники, і будете примусово виселені". Чому зрадники? Бабуся Ремзіє розповідала: коли сама не мала з родиною що їсти,
носила вночі їжу стежками в гори радянським солдатам...Ніхто не міг зрозуміти: за що нас виселяють?
Після депортації жили в Самарканді. На початку 1970-х наша родина спробувала повернутися, але в Криму поселитись не вдалося, залишились жити в Новій Каховці, що на Херсонщині. На півострів мої дідусь та бабуся повернулись аж 1990 року – до рідного села, хоч і не до своєї хати".
"Моя мама тоді мала п'ятеро дітей: найстаршій було 11 років, найменшому – півроку, – згадує Діляра Сеїтвелієва, активістка
кримськотатарського руху, рідна сестра Мустафи Джемілєва. – Більшість кримських татар вважали, що їх везуть розстрілювати. Солдат сказав збиратись – підвода чекає. Дав 15 хвилин. Мама, Махфуре Мустафаєва, встигла збудити старшу сестру, наказала шидко одягати менших. Усі діти вже були готові, коли зрозуміли, що немає найменшенького, Мустафи. Йому тоді було лише півроку. Знайшли в куті під ковдрами...
Нашу сім'ю вивезли в Андижанську область Узбецької Республіки. Батько після дороги захворів на дизентерію – цілий рік лежав, тож мама була змушена сама доглядати всію велику родину.
У 1975 році, коли Мустафа був в ув'язненні, ми зробили спробу повернутись до Криму. Чоловік купив хатинку в Білогірському районі. Репресії й тоді не припинилися... На той час до Криму змогли повернутись та закріпитись не більше як 10 тисяч кримських татар, хоча в 1967 році і був указ про реабілітацію. Якось підрахували: якщо вертатиметься по 2-3 сім'ї, то не вистачить і 200 років! У 1979-му нас знову виселяли, і тепер історія повторюється".
НЕ МАЄМО ПРАВА ЗАБУТИ
"Моїй бабусі, Ніяр Халіловій, тоді було 17 років, – розповідає історію своєї родини Алім Алієв, співзасновник ініціативи "Крим
SOS". – За декілька днів до депортації до їхнього дому в селі прийшов солдат – робив перепис населення. Бабуся розповідала, що її мама тоді приготувала суп з вермішеллю і пригостила того солдата. Тому коли 18 травня вранці прийшло троє озброєних солдатів – усі були заскочені. За що нас виселяють?"
"Ми старались триматися разом, але бабусю та сім'ю дядька посадили в інший вагон і відправили в Голодний степ. Пізніше моя бабуся померла там від голоду, – із записаних спогадів Ніяр Халілової. – Нас товарняками відвезли в Зінгату, Узбекистан, у бараки на краю каналу, яким поливали поля. Там була страшна
антисанітарія..."
"До Криму бабуся повернулась 1989 року, – каже Алім Алієв. – Вона дуже хотіла жити в Бахчисарайському районі, звідки була родом, проте житло там було дорогим, а в домі її батьків уже жили інші люди. Тож купила хатину в Сакському районі.
"Унутма" означає "пам'ятай". Я дуже добре пам'ятаю історію своєї родини, історію кримськотатарського народу. Ми не маємо
права забувати".
