4 жовтня 1959-го року в 00:43 з космодрому Байконур було запущено космічний апарат "Луна-3". Запуск готувався за повної секретності - жодних попередніх брифінгів чи інформації у пресі. Проте щойно це сталося - радянські мас-медіа почали масово тиражувати надісланий з Кремля прес-реліз і захлинатися у захваті від успіхів радянської науки.
А подія і справді була історична. "Луна-3" мала надзвичайну мету: сфотографувати зворотний, ніколи ще не бачений із Землі, бік Місяця. І апарат з цим завданням успішно впорався.
"Луна-3", за теперішніми мірками, виглядала трохи незграбно: сірий циліндр з двома напівсферами і шістьма антенами. Але уздовж зовнішньої поверхні було змонтовано панелі сонячних батарей (як на ті часи - прогрес), що забезпечували живлення хімічних батарей, розташованих всередині. У верхній півсфері розташовувались фотокамери.
Апарат не мав ракетних двигунів для корекції траєкторії, у польоті керувався радіокомандами з Землі. Усередині розташовувались радіоапаратура, батареї, вентилятори для регулювання температури. Камера і апаратура для... проявки плівки. Про "цифру" тоді можна було лише мріяти.
6 жовтня "Луна-3" пройшла за 6200 км від поверхні Місяця, а наступного дня зробила перший знімок зворотного боку Місяця. Загалом було зроблено 29 знімків розміром 10х25 мм, що відобразили 70 відсотків поверхні супутника. Автоматика на борту "Луни-3" проявила, закріпила і висушила плівку, після чого її відсканувала і передала аналоговим радіосигналом на Землю.
Було успішно передано 17 зображень. Щоправда, дуже низької якості - на них можна було розрізнити лише окремі елементи місцевості.
10 жовтня "Луна-3" сягнула найбільшого віддалення від Землі — 480 тисяч км, а 29 квітня 1960-го року після 11 обертів навколо системи Земля-Місяць космічний апарат увійшов у земну атмосферу й згорів у ній.
Через те, що перiод обертання Мiсяця навколо Землi є таким же, як i довкола своє осi, наш супутник завжди обернутий до планети одним боком. І цей, невидимий, був незвiданим до польоту "Луни-3".
Завдяки йому з'явилася перша карта поверхнi супутника, i всi дiзналися про море Мрiї, про найбiльшi мiсячнi кратери.
Згодом, у 1968-му, американськi астронавти фiксували особливостi рельєфа мiсячного "тилу" з борту космiчного човна "Аполлон-8".
Спроби вчених усього свiту вивчити мiсячний темний бiк не припиняються i досi. Наприклад, японський зонд "Кагуя" дослiдив гравiтацiйнi аномалiї темної пiвкулi i показав, що її надра - особливi. Цiкавим є i те, що сила тяжiння на зворотному боцi Мiсяця не така, як на видимому. Але чому - не відомо. Нічне світило і досі не розкрило науці усіх своїх таємниць.
