Українці сподіваються на відновлення історичною справедливості — адже ще 333 роки тому Київська митрополія безпосередньо підпорядкувалась лише Константинопольському патріархатові, пише газета "Експрес".
Як так сталось, що наша Церква потрапила у московську пастку? Про це розповідають Ольга Шевченко, кандидатка історичних наук, старша наукова співробітниця Національної академії правових наук України, та Анатолій Колодний, керівник відділення релігієзнавства, заступник директора Інституту філософії імені Г.С. Сковороди НАНУ.
— З чого розпочався процес "крадіжки" Київської митрополії та підпорядкування її московському патріарху?
О. Шевченко:
— Наміри Москви підпорядкувати українську Церкву посилились після укладення Переяславського договору в 1654 році. Зокрема, коли велись переговори українського посольства з московським урядом, українському духовенству не підтверджено його прав і привілеїв.
А в жовтні 1659 року гетьман Юрій Хмельницький уклав із московським царем Переяславські статі. У них зазначено, що київський митрополит із підвладним йому духовенством має перебувати "под благословением святейшего патриарха Московского". Так Москва почала просувати в українську Церкву своїх ставлеників.
— Що відбувалось далі?
— У 1675-му році помирає Йосиф Тукальський, який очолював Київську митрополію. Відтоді до 1685 року місце митрополита було вакантним. У цей час Москва і скористалась нагодою, аби втілити свій план захоплення Київської митрополії. Для цього у 1684 році патріарх Йоаким звернувся до тодішнього гетьмана Лівобережжя Івана Самойловича, аби вирішив питання з очільником Київської митрополії.
— Про що вони домовились?
— У 1684 році московський патріарх Йоаким та Іван Самойлович визначилися з найбільш ймовірною кандидатурою на київський митрополичий престол. Йшлось про єпископа Луцького та Острозького Гедеона Четвертинським, який належав до стародавнього шляхетського роду. Цю кандидатуру Москва сприйняла схвально. І в 1685 році Гедеон поїхав до Москви, де й був висвячений у присутності царів на главу Київської митрополії. Відтак з листопада 1685 року українська Церква фактично ввійшла до складу Московського патріархату.
— Однак, чи була на те воля Константиполя, якому тоді підпорядковувалась Київська митрополія?
А. Колодний:
— Не відомо про жоден документ, який би давав підставу для такого висвячення. Не відомо й про те, щоб було доручення від константинопольського патріарха на таку поїздку Гедеона до Москви.
У Константинополі досі запевняють, що вони митрополита Гедеона не посилали до Москви. Однак саме Константинополь у ті роки прийняв "золоті" з грамотами-клопотаннями від Москви та віддав Київську митрополію Московському патріархату.
О. Шевченко:
— Обговорюючи з гетьманом питання управління Київською митрополією, московський уряд і патріарх розуміли, що своїми діями втручаються у справи чужої єпархії. Тому розпочали переговори і з константинопольським патріархом, рішучий спротив якого міг завадити реалізації планів завчасно. На початку 80-х років XVIІ століття московському послові в Царгороді Возницину давали дуже цікаві доручення. Ведучи "пространные разговоры", він мав дізнатися про ставлення константинопольського патріарха до справи переходу Київської митрополії до Московського патріархату.
Згодом грек Захарія Софіра, який відбув до Царгорода у грудні 1684 року, повинен був домагатися офіційного визнання константинопольським патріархом переведення Київської митрополії під зверхність московського патріарха.
Однак відпускної грамоти на Київську митрополію посланець не отримав, а привіз зі собою листа, написаного за наказом константинопольського патріарха. У цьому листі повідомлялося, що без згоди інших східних патріархів та митрополитів своєї єпархії надати відпускної грамоти константинопольський патріарх не має права. А також зазначалося, що потрібне узгодження цієї справи з турецьким урядом.
— То все це було незаконним? Чому не вдалось зупинити цей процес?
О. Шевченко:
— З канонічного погляду висвячення і підпорядкування митрополита, який перебував під юрисдикцією царгородського патріарха, виглядало незаконною узурпацією Церкви. Тому московський уряд вирішив діяти рішуче, аби домогтися згоди константинопольського патріарха на вже звершену справу.
Тож у листопаді 1685 року до Константинополя відбуло посольство на чолі з дяком Микитою Алексєєвим. Єрусалимський патріарх Досифей, ведучи переговори з московським посланцем і гетьманським представником Іваном Лисицею, категорично заявив, що не буде радити константинопольському патріархові відмовлятися від Київської єпархії на користь московського патріарха. Водночас він засудив спробу московського уряду шляхом підкупу вирішити справу.
Не минулося і без політичних інтриг. Турецький уряд, намагаючись зберегти добрі відносини з Московською державою, виступив у ролі посередника в переговорах. Урешті 1686 року Микита Алексєєв одержав необхідні грамоти до царів, патріарха Йоакима, митрополита Гедеона та українського духовенства від константинопольського та єрусалимського патріархів. Зміст грамот оприлюднив гетьман в Україні згідно з розпорядженням царів Івана та Петра від 9 січня 1687 року.
