Її вважають однією з найвизначніших жіночих постатей в українській літературі. А ще — зіркою національної боротьби й лицаркою духу. Олена Теліга могла спокійно жити в еміграції, але вирішила боротися за Україну.
— Олена народилася в Підмосков’ї, в інтелігентній родині. Батько — інженер-гідротехнік, вчений і педагог Іван Шовгенов походив із Слобожанщини, а мати Уляна народилася на Поділлі в українській священницькій родині, яка мала білоруське коріння, — розповідає Ніна Кислицька, в. о. голови Всеукраїнського жіночого товариства імені Олени Теліги. — До 5-річного віку Олена жила в Москві, а потім — у Петербурзі. Дівчина вивчала музику, німецьку і французьку мови, а от української тоді ще не знала.
— 1917 рік приніс великі зміни в життя родини...
— Так, У Росії вирує революція, у Києві створюється Центральна Рада, проголошено Українську Народну Республіку. Батькові Олени випала нагода служити своїй державі. У Києві він обійняв посаду начальника департаменту водяного і дорожнього господарства в міністерстві шляхів, а згодом став викладачем Київської політехніки. Та невдовзі через те, що в радянській Україні урядовцю УНР загрожували репресії, батько зі старшим сином емігрував до Чехословаччини. Дружина з двома дітьми залишилася в Києві. Матері Олени доводилося продавати речі, щоб купити харчі. Та у травні 1922 вони нелегально перейшли кордон і невдовзі теж переїхали до Чехословаччини.
Це може здатися дивним, але саме в еміграції Олена Теліга відчула себе українкою. І не останню роль у цьому відіграв випадок на світському балу. Дівчина була в компанії кавалерів, вони пили вино, аж раптом хтось став грубо говорити про українську мову, назвавши її “собачім язиком”. Це неабияк обурило Олену. Вона миттю встала, вдарила кулаком по столу й крикнула: “Та собача мова — моя мова! Мова мого батька і моєї матері! І я вас більше не хочу знати”.
Згодом українську мову та літературу вона обрала своїм майбутнім фахом. Саме любов до України поєднала Олену та її майбутнього чоловіка — Михайла Телігу. Вони познайомилися на вечірці, де він грав на бандурі та співав українські думи. 1 серпня 1926 року пара одружилася. Через три роки Олена Теліга разом з чоловіком переїхала до Варшави, де на той час жили її батьки.
— Яким було життя подружжя у Варшаві?
— Скрутним. З роботою було важко. Перший рік після переїзду їх матеріально підтримував Оленин батько. Та після того, як батько одружився із зрусифікованою українкою, з якою стосунки в Олени не склалися, допомога припинилася. Михайлової платні вистачало лише на те, щоб заплатити за кімнату. У листі до найближчої у той час подруги, поетеси Наталі Лівицької-Холодної вона писала, що “їла переважно раз на день, працювала в склепі як моделька, часом по декілька годин стояла перед кравчинями і кравцями в одній комбінації”. А ось те, що Олені доводилося працювати у нічних кабаре — неправда.
— Олена Теліга — талановита поетеса. Про що її поезія?
— Про національну ідентичність, патріотизм, боротьбу за свободу, любов. Ідеолог українського націоналізму Дмитро Донцов називав її “поеткою вогняних меж”.
— Як Олена Теліга опинилася в окупованому Києві?
— У грудні 1939 року у Кракові вона познайомилася з поетом Олегом Ольжичем, вступила в Організацію українських націоналістів (ОУН). Після нападу німців у 1941 році ОУН готувала похідні групи для роботи на окупованій території України, й Олена Теліга була серед перших. Як діячка Культурної референтури ОУН вона мала зв’язатися з місцевими українськими націоналістичними силами і посилити боротьбу за згуртованість нації. 16 липня Олена разом з Уласом Самчуком перейшла “убрід” річку Сян і опинилася на рідній землі.
У Києві Олена відразу включилася в роботу Спілки українських письменників, головою якої була. Зокрема, налагодила видання “Літаврів”, де проповідувала націоналістичні ідеї, друкувала твори письменників, які були заборонені для друку в радянській Україні або ж були знищені більшовицьким режимом. Олена увійшла до складу Української Національної Ради, яка мала стати представницьким органом, що взяв би на себе цивільну владу на всій окупованій німцями території України з метою згуртування нації і в перспективі — утвердження незалежної української держави.
— I все це, звісно, не подобалося німецькій окупаційній владі?
— Розпочалися арешти українських націоналістів. Ольжич, розуміючи, що Олені Телізі загрожує арешт, пропонував їй покинути Київ, але вона категорично заявила, що вдруге з Києва не поїде. А коли Олені радили не йти до Спілки письменників, вона відповіла, що в хвилини небезпеки мусить бути зі своїми співробітниками. “Коли я загину, то знайте, що свій обов’язок сповнила до кінця”, — сказала. Через годину за нею пішов і її чоловік. А там гестапо влаштувало засідку. Ті, хто не належав до Спілки, міг йти додому, наприклад, Михайло. Але він вирішив бути з коханою дружиною до кінця, тож назвався письменником.
Усі заарештовані письменники і журналісти були розстріляні в Бабиному Яру 21 лютого 1942 року. Ходили розмови про те, що ніби в одній з камер на стіні бачили видряпаний напис: “Тут сиділа й звідси йде на розстріл Олена Теліга”. А зверху був тризуб. Життя поетки обірвалося у 36-річному віці.