Втім залишитися нафтовою столицею містечку не вдалося, пише газета Експрес.
Нині від великого підприємства залишилися лише руїни. Розповідаючи про історію рафінерії (так тоді називався завод), 79-річний Петро Ровенчук, місцевий історик, а нині пенсіонер, витирає сльози.
"У сусідньому селі Слобода ще з ХV століття люди черпали ропу, — розповідає мій співрозмовник. — Аби набрати нафти, варто було лише зо шість — вісім разів копнути лопатою землю біля місцевого потоку, який згодом назвали Ропним. Тому селяни легко й просто добували нафту, мастили нею вози і носили в глечиках продавати на Буковину та Львівщину".
У 1879 році в ці краї приїхав польський інженер Станіслав Щепановський. "Це був дуже вчений чоловік, — продовжує пан Ровенчук. — Він був не лише інженером, але й добрим економістом, хіміком-технологом, політиком, вмів вести ділові перемовини. Навчався у Відні, Парижі та Лондоні, в найкращих тогочасних університетах світу, працював у британському Міністерстві у справах Індії. Він приїхав до Галичини та відкрив нафтову копальню в Слободі-Рунгурській. Там же застосував метод глибинного буріння".
Нафту треба було переробляти, тож Станіслав Щепановський вирішив збудувати завод. У 1883 році в урочищі Яршиця відкрили новозбудовану рафінерію, де очищували "чорне золото" й продавали всій Європі. На підприємстві працювало більш як 500 осіб. На той час це було щось фантастичне! За добу на заводі переробляли від шістсот до тисячі 100 — 300-літрових бочок нафти. Аби продукцію було легше вивозити, Станіслав Щепановський проклав залізничну колію з Печеніжина до Коломиї, за його наказом було споруджено два мости.
Читайте також: На Запоріжжі здуло дах із будівлі школи
У карпатський закуток стали з'їжджатися інженери, робітники, торгівці й просто шукачі легкого заробітку з усієї Європи. Печеніжин стали називати містечком мільйонерів. Зарплату платили вчасно, бо завод був один із найбільших в Австро-Угорщині. Відомо, що для працівників був збудований гуртожиток, у який провели електрику".
Але багатим і промислово знаним Печеніжин довго не був, бо Станіслав Щепановський через нечесних партнерів збанкрутував, а ще набрав кредитів і не зміг повернути гроші.
Помер він у злиднях, перепохований у Львові на Личаківському кладовищі. А рафінерія після судів опинилася у руках підприємця Гутмана з Відня.
Завод працював до 1928 року. Кількість робітників із 500 зменшилася до 112. У 1931 — 1933 роках там розпочали виробництво бочок, згодом виробляли вози. У час Другої світової війни німці, скинувши з літаків бомби, знищили останні бочки з нафтою, які ще стояли біля колишньої рафінерії. Залізничний міст підірвали
повстанці УПА, аби місцевих жителів потягами не вивозили до Сибіру, а саму колію у 1950-х роках розібрали радянські робітники.
...Із Петром Ровенчуком ідемо селищем. На місці колишнього нафтопереробного заводу в часи СРСР був меблевий комбінат, який продали у 1990-ті якимсь скоробагатькам, і нині тут просто руїна. Та ще й шукачі металу копають землю та шукають великі добротні металеві бочки, які здають на брухт. На згадку про Станіслава Щепановського у Печеніжині залишився його дім, у якому сьогодні — місцева поліклініка. В будинках колишнього гуртожитку — приватні помешкання.
Читайте також: Газета Експрес дарує 100 тисяч гривень та подорож Європою
