24 серпня 1991 року. На годиннику — 10.00. У Києві розпочинається позачергова сесія Верховної Ради УРСР. Уже о 18.00 тут здійсниться заповітна мрія мільйонів українців — буде ухвалено Акт незалежності України. “Експрес” розпитав учасників події про перипетії того дня.
“У серпні 91-го я поїхав до Києва і сказав Кравчуку, що ми вимагаємо скликання надзвичайної сесії Верховної Ради. Я почувався дуже вільно, — каже 95-річний Ігор Юхновський, професор, академік НАН України, нардеп І — IV скликань. — Зустрівся з Левком Лук’яненком, кажу йому: “Левку, напишіть проект постанови Верховної Ради про проголошення Незалежності України”. Він зрадів, як дитина! І написав.
24 серпня розпочалась сесія Верховної Ради. Спершу була подача пропозицій до порядку денного, на що було виділено годину. Всі стали в чергу. Левко, як зазвичай, трішки запізнився і був наприкінці черги. За годину він би точно не встиг подати пропозицію.
На щастя, депутат Володимир Яворівський стояв ближче до трибуни, він взяв у Лук’яненка проект постанови й зачитав. Однак Верховна Рада спершу не прийняла його. Леонід Кравчук скликав погоджувальну раду на чолі з Дмитром Павличком, аби відредагувати текст”.
“Правки до Акта робили перед самісіньким прийняттям у закамарку Верховної Ради. Там стояв круглий стіл для нарад, — пригадує 80-річний Ярослав Кендзьор, народний депутат України шести скликань. — Коли вже все відшліфували й узгодили, Дмитро Павличко віддрукував текст. Забіг у сесійний зал, став за спиною Кравчука й подав йому Акт зі словами: “Читай і став на голосування!”
Тим часом фракція комуністів радилась у підвалі Верховної Ради, де був кінозал... Леонід Макарович мовчав. Павличко знову сказав: “Бери і читай, став на голосування”. І знову мовчанка. Тоді Кравчук запропонував перенести засідання на понеділок. І тут Павличко не витримав: “Або читай, або я тебе задушу!”
Леонід Макарович взяв аркуш, прочитав текст і поставив на голосування. Уже пізніше я питав Кравчука, чому ж він тягнув з голосуванням. Як виявилось, він домовився з одним із депутатів від комуністів, що у залі той йому кивне — подасть знак, чи підтримає фракція голосування. Ось саме цього й чекав Леонід Макарович”.
Коли на табло висвітлилось 346 голосів “за” Акт, більшість невимовно зраділа. “Здавалось, що здійснилась мрія нашого життя!” — додає Ярослав Кендзьор.
Здавалось, що здійснилась мрія нашого життя!
“Це була ейфорія всього народу, — каже Ігор Юхновський. — До слова, ми тоді засмутились, що питання про заборону Комуністичної партії не вдалось прийняти, але до мене підійшов Левко Лук’яненко й заспокоїв: “Все одно їм кінець, не сумнівайтесь. Все буде добре!”.
Ігор Рафаїлович згадує, що тоді коїлося за стінами Верховної Ради: “Це було щось надзвичайне. Красиво одягнені люди тримали квіти. Вони були такі щасливі!”
“На Майдані Незалежності зібралось дуже багато людей. Несли прапор на вулицю Грушевського, до парламенту, — пригадує 65-річний Єфрем Лукацький, фотокореспондент, який був на місці події. — Київ заполонили плакати з гаслами на кшталт “Як буде гарно жити Україна, коли вона вийде з СРСР”.
“О 21.05, після закриття сесії Верховної Ради, навколо трибуни зібрались депутати від Народної ради й заспівали “Ще не вмерла Україна!” Потім — ще два куплети “Ой у лузі червона калина”, — каже Ярослав Кендзьор. — Коли ми вийшли на вулицю, побачили тисячі людей, які тримали в руках запалені вогники й співали “Ще не вмерла Україна”.
“Люди плакали від щастя, обіймались, цілувались. Це було справжнє піднесення!” — додає пан Єфрем.
Дякуємо, що прочитали цей текст у газеті Експрес. У нас — тільки оригінальні тексти.
Читайте також репортаж із навчань спецпризначенців