Запатентований тоді винахід француза Ернеста Мішо, який він назвав “швидкі ноги” (саме так з латині і перекладається "велосипед"), набув величезної популярності в Європі та Північній Америці. Лише в Нью-Йорку, за даними тогочасної газети Illustrirte Zeitung, у спеціальні школи для навчання їзді на новомодному транспорті записалося 5 тисяч осіб.
Невгамовні винахідники вигадували щораз нові різновиди велосипеда, додаючи різні поліпшення до його конструкції заради більшої зручності пересування. Лише у США станом на 1869 рік було зареєстровано 30 патентів на такі новації. “Ця манія триватиме доти, поки веломашину не змусять літати”, — захоплено повідомляли тодішні газети.
Частина конструкторів зосередилася на вдосконаленні швидкісних характеристик цього транспорту. Скажімо, один з американських винахідників вихвалявся, що його велосипед долає 25 миль (40 кілометрів) за одну годину. “Це була би пекельна їзда!” — недовірливо коментували таку заяву газетярі.
До найшвидших велосипедів того часу належав одноколісний велосипед (моноцикл) конструкції Річарда Хеммінга. Колесо діаметром 5 футів (близько півтора метра) водій приводив у рух за допомогою спеціального механізму із сідлом, розташованим всередині. Для поворотів йому треба було нахилятися тілом або користуватися ногами, виставляючи їх назовні. Спеціальний бляшаний щит зверху закривав водія від дорожнього бруду, який інакше падав би йому на голову. “Винахідник стверджує, що його тринадцятирічний син рухається таким велосипедом зі швидкістю, яка щонайменше дорівнює бігові доброго коня, а його хорт, що мчить поруч, не може наздогнати веломашину”, — повідомляла Illustrirte Zeitung.
Чи не найбільший одноколісний велосипед сягав заввишки 12 футів (понад 3,5 метра). Його колесо, яке приводилося в рух ногами за допомогою спеціальних важелів, могло робити 50 обертів за хвилину. Сідло для водія кріпилося зверху до колеса сталевими пружинами. Складність їзди на такому велосипеді газетярі прирівнювали до спроб втримати рівновагу, сидячи на стільці і балансуючи на двох його ніжках.
А для тих, хто надавав перевагу більш стійким транспортним засобам, американський винахідник Джон Тремпер сконструював простий та безпечний триколісний велосипед. Переднє ведуче колесо в ньому було розташоване майже поряд із задніми, що значно спрощувало керування. Користуватися цим транспортним засобом було легко і зручно навіть новачкам незалежно від віку. Щоправда, у швидкості він значно програвав конкурентам.
Існував також велосипед, призначений для зимових прогулянок, який можна було використовувати на замерзлих водних плесах. Замість двох задніх коліс він мав прилаштовані загострені леза як у ковзанів.
І нарешті винахідники подбали про тих, хто не хотів втомлювати ноги, і вигадали велосипед, в якому не потрібно було крутити педалі. Фрацуз П’єр Мішо обладнав триколісну веломашину паровим двигуном, встановивши на неї громіздкий мідний котел. “Запропонований проект дає великий поштовх для розвитку “коня майбутнього”, який не потребує ні сіна, ні вівса”, — прогнозувала тогочасна газета. Але неповороткість та мала потужність двигуна (всього лиш чверть кінської сили) зробила такі парові велосипеди непопулярними.
Пропонуємо вашій увазі також історію одного із перших планеристів світу.
